УКРАЇНА ДО ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ. ПЕРША ЧАСТИНА

(Український переклад – Оксана Завадка)

У неділю, 31 березня, українські виборці вийдуть на вибори, щоб обрати нового  власника кабінету на  Банковій. Президентські вибори, на думку всіх  політичних аналітиків, є найбільш невизначеними за останні 28 років  після тривалого передвиборного сезону, який закінчиться восени голосуванням за відновлення Верховної Ради однопалатного українського парламенту.

Я навмисно використовував вислів “довгий передвиборний сезон”, тому що на відміну від виборів у травні 2014 року, які у першому турі увінчали перемогою Петра Порошенка майже 55% голосів, цього разу, щоб  визначити, хто буде вести Україну в найближчі п’ять років, необхідно вдатися до балотування, що запрограмоване на 21 квітня. Більше того, коли сьомий президент України офіційно вступить на посаду  (офіційне відкриття заплановано на 3 червня), виборча кампанія для парламентських виборів вже  буде розпочата.

Невизначеність щодо кінцевого результату голосування та імена двох кандидатів, які змагатимуться у другому турі, не є єдиними новинками цих виборів. Соціально-економічний та геополітичний сценарій України глибоко змінився внаслідок війни на Донбасі, у звязку з анексією Криму Російською Федерацією, прогресивним наближенням Києва до Європи та Атлантичного Aльянсу, та визнання незалежності Української Православної Церкви  від Москви Константинопольським патріархом у грудні 2018 року, зазнала змін i політична діалектика та концептуальні категорії, які раніше використовувалися для аналізу української політики.

Виникнення в глобальному масштабі популістської хвилі змінило навіть у Києві політичні плани партій і рухів. У країні, що воює з Росією,  формування, давно пов’язані з Москвою, змушені вживати “лексикон мімів”, щоб  обмежити втрату голосів, вживаючи нові маркетингові стратегії, які дуже відрізняються від минулих.

Довгий час ми в Італії аналізували українські вибори через спрощену, а також не зовсім правдиву парадигму  Схід / Захід  з двох платформ,  в яких російськомовний електорат, розташований переважно у східних регіонах, і європеїстський електорат із західних регіонів і їх політичні пропозиції – одна з проросійських кандидатів, друга з проєвропейськими кандидатами.

Питання, очевидно, складніше. На виборчі потоки та динаміку впливає контраст між містом/селом, політичною силою різних олігархічних груп у різних областях, ступінь ” знерадянщення ” електорату та інші чинники, не кажучи вже про етнічно-мовні.

Перед тим, як детально розглянути в статті, що вийде у наступному тижні теж тут в “Strade”, про різних кандидатів, які змагаються за президентство України в 2019 році, мені здається, що буде корисним переглянути те, що відбулося в минулому, щоб побачити краще прогресивний, хоча й повільний, процес емансипації країни з радянської спадщини.

На перших президентських виборах, що відбулися в грудні 1991 року і референдумi, що підтверджує проголошену 24 серпня Hезалежність, ми бачимо зіткнення між колишньою людиною радянської номенклатури, Леонідом Кравчуком і двома колишніми дисидентами: В’ячеславом Чорноволом і Левком Лук’яненком. Вихід у першому турі з 62% голосів Кравчука, який з великим відривом переміг і Чорновола (23%), і Лук’яненка (4,5%).

 

Перемога Кравчука, колишнього директора відділу пропаганди та агітації ЦК КПУ, є результатом розумної виборчої кампанії, в якій колишній апаратник зосереджується на питаннях економічної незалежності, підкреслюючи ,що Україна – це зерносховище Європи, яка живить Росію та інші радянські республіки. З незалежністю, на думку Кравчука,  українські стандарти життя, які на той час перевищували російські, ще більше зростали б. Виборча кампанія Кравчука – це, по суті, кампанія за згоду на референдум на користь незалежності від Москви.

Вийшовши з лав Комуністичної партії, Леоніду Макаровичу також вдалося завоювати русофонський електорат Сходу і Криму, який ніколи б не проголосував за Чорновола, колишнього лідера Руху, який вважався надто націоналістичним.

Через три роки він знову  подає свою кандидатуру на голосування. Президентство Кравчука (1991-1994), яке характеризується пошуком вирішень нагальних питань міжнародної політики, таких, як питання національності, територіальності та ядерної зброї з Росією, провокує параліч внутрішньої політики, що блокує перехід від економіки pадянського планування до вільного ринку, і політико-інституційнy трансформацію, або демонтаж апарату, успадкованого від СРСР,  народження багатопартійної системи.

Визначила долю президентських виборів серйозна економічна криза, спричинена невдалим переходом на вільний ринок (у 1993 році рівень інфляції становив 10.200%) і розрив зв’язків з Росією. 10 червня 1994 року на голосуваннях Леонід Кучма переміг Леоніда Кравчука і був обраний другим Президентом України.

Поразка Кравчука в основному обумовлена ​​двома факторами: економічною кризою, що різко знизила рівень життя переважної більшості громадян, і його сприйняття російськомовними жителями Сходу України як занадто націоналістичного, а на Заході – тільки  з вигляду патріота, але не по суті, таким чином незадовільняючи як тих, що хотіли би більш тісних зв’язків з Москвою, так і тих, хто претендував на народження «нерадянської» держави, яка незабаром мала б ввійти в список  європейських демократичних держав.

Але справжня причина, чому 52% українців обирають Кучму у другому турі, тому що вони роблять ставку на його здатність вивести країну з економічного глухого кута, в якому вона опинилася з розпадом СРСР. Через рік після інавгурації Кучми економічні реформи, які, як здавалося, швидко набирали ходи, раптом почали сповільнюватися. І це не було дивно, враховуючи те, що обрання колишнього директора ракетного заводу «Південмаш» у Дніпропетровську відбулося завдяки ” східно-російськомовному” голосуванню та фундаментальній підтримці колишньої Kомуністичної Партії.

З Кучмою Україна починає багатовекторну політику з Брюсселем, Вашингтоном і Москвою, але там не досягає успіху, оскільки  затягаються структурні реформи (в економіці, державному управлінні, обороні, сільському господарстві), необхідні для модернізації країни і чим фактично сприяє інтересам хижих олігархій Сходу, насамперед донецьких і дніпропетровських кланів, заганяючи Україну в згубне геополітичне обмеження.

На виборах 1999 року, незважаючи на різке зниження популярності, Кучмі все ж таки вдалося виграти другий термін. Завдяки підтримці деяких олігархів, головним чином Віктора Медведчука, Ігоря Бакая та Віктора Пінчука, які гарантують йому істотне фінансування та ефективне висвітлення у найважливіших телепрограмах, Кучма перемагає Петра Симоненка, грубого донецького сталінця, використовуючи страх до повернення до уряду комуністів, пов’язаних з Москвою.

Цікаво відзначити, що в 1994 році Кучма представився як проросійський кандидат, а п’ять років по тому, коли зник в автокатастрофі з незрозумілих обставин Чорновiл, кандидатом від Кремля був Симоненко.

Друге, катастрофічне президентство Кучми. У внутрішній політиці Президент більше не має сил діяти як арбітр між різними олігархічними кланами і  коритися волі донецьких олігархів, у зовнішньополітичних відносинах з ЄС і Сполученими Штатами тепер Україна є  на найнижчому історичному рівні  через серйозні міжнародні скандали, у яких бачать його участь,  активізація громадянської свідомості призводить до Помаранчевої Pеволюції. У листопаді 2004 року люди виходять на вулиці, щоб засудити виборчі фальсифікації, здійснені адміністрацією Кучми і донецькими олігархами  у просуванні  промосковського кандидата від Донецька Віктора Януковича.

Після декількох тижнів протестів Верховний Суд України анулює рішення 21 листопада 2004 року, визнавши його недосконалим, і наказує повторення другого туру 26 грудня, у якому переможе Ющенко з 51,2% голосів проти 44,2% Януковича.

Помаранчеві роки (2005-2010) повні сподівань, але з політичної точки зору виявляться досить розчаровуючими. Між президентом Ющенком та прем’єр-міністром Тимошенко продовжуються конфлікти ,у парламенті між виконавчою владою та президентом також багато непорозумінь, які з самого початку підривають реформаторський порядок, намічений Ющенком під час його президентства.

Проте Помаранчева Pеволюція знаменує собою фундаментальну межу в історії країни. Вперше після проголошення незалежності України 1991 року українці відчувають, що вони можуть бути творцями змін в історії. Помаранчеве гасло ” Разом Нас Багато ” символізує союз сил, симптом зрілого громадянського суспільства,  це гасло знову повторять дев’ять років по тому активісти Майдану, які в лютому 2014 року повалять клептократичний режим Януковича , протестуючи на площі.

 

Янукович після президентських виборів в лютому 2010 року, перемігвши у другому турі колишнього прем’єр-міністра помаранчевої України Юлії Тимошенко, фактично встановлює мафіозний режим, він  не тільки продасть націю Москві, на останньому етапі він навіть розстріляє своій власний народ. Коли 25 травня 2014 року українські виборці зібралися голосувати, щоб обрати свого Президента, було зрозуміло, що післямайданівська Україна – це глибоко змінена країна.

Незважаючи на те, що народне повстання перемогло клептократичний режим Януковича, виявивши волю українського народу залишити пост-радянську епоху і бажання почати нову фазу в своїй історії, мусило рахуватися з вороже націленою Москвою. Через п’ять днів після втечі Януковича 22 лютого 2014 року Путін посилає перший військовий контингент до Криму i анексує український півострів до Російської Федерації 16 березня через «референдум», проведений силою, фальсифікацією, залякуванням та порушенням Будапештського меморандуму 1994 року.

Боязкий відгук ЄС та Сполучених Штатів на анексію Криму, а саме введення економічних санкцій проти Москви, не приводить до більш м’якої поведінки воюючу позицію Кремля, який після вторгнення на український півострів посилає військовослужбовців т.зв. “захисників” на Донбас і відкриває військовий фронт на глибокому сході України.

На виборах у травні 2014 року перемога Петра Порошенка у першому ж турі (54,7%)  виділяється суттєвим проміжком між ним і  Юлею Тимошенко (12,8) i обумовлена його ​​славою “шоколадного короля” ,  бо у ньому бачать  сильного, впевненого та здатного приймати рішення лідера. ” Жити по-новому” – це гасло, прийняте Порошенком для виборчої кампанії, яка заснована, по суті, на двох темах: вибір європейської спільноти та боротьба з корупцією.

Дипломатичний поміркований підхід Порошенка, котрий не вживає авторитарних методів Януковича і використовує слова українського інтелігента Михайла Дубинянського «трибалізм Галичини і Донбасу» переконує навіть найбільш критичних виборців, що в кінцевому підсумку голосують за нього, можливо, крутячи носом. Голосують, щоб уникнути  другого туру і гарантувати стабільність країні, що воює, що потребує  начальника Збройних Сил і відновити армію, зруйновану злісною політикою Януковича.

Анексія Криму і окупація Донбасу перетворили голосування 2014 року на певну ставку на лідера, який краще захищав би Україну від гібридної війни, розв’язаної Москвою. Через п’ять років ситуація знову змінилася. Триваючий конфлікт з Росією та загальне відчуття невдоволення та недовіри до політики, постійно використовуються популістськими та проросійськими рухами, що iстворилo атмосферу крайньої невизначеності щодо кінцевого результату голосування.

У першому турі, за даними опитувань, жоден з більш ніж 40 офіційно зареєстрованих кандидатів, не набере і 20%. У цьому контексті я бачу безсумнівні успіхи нинішнього президентства, згадавши підписання Угоди з ЄС, стабілізацію економіки (починаючи з 2016 року, повернення ВВП до зростання), реформи в енергетичній, банківській та медичній галузях, впровадження системи електронних закупівель ProZorro, яка гарантує більшу прозорість у системі закупівель, формування ефективної та професійної армії. Але цього може бути недостатньою, щоб гарантувати Петру Порошенку другий мандат.

(https://www.stradeonline.it/istituzioni-ed-economia/3881-l-ucraina-verso-le-elezioni-presidenziali-prima-parte)

Массіміліано Ді Паскуалє

https://hromadske.ua/posts/ya-pyshu-knyhu-pro-mazepu-i-banderu-italiiskyi-zhurnalist

https://www.radiosvoboda.org/a/29361682.html

http://uacrisis.org/ua/44917-italy

https://day.kyiv.ua/uk/article/media/pokazaty-ukrayinu-bez-stereotypiv-i-shtampiv

https://detector.media/infospace/article/128476/2017-07-30-italiiskii-zhurnalist-virishiv-napisati-knizhku-cherez-neobektivne-visvitlennya-v-italii-podii-v-ukraini/

http://bukvoid.com.ua/events/meetings/2016/07/06/120723.html