УКРАЇНА НАПЕРЕДОДНІ ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ. ДРУГА ЧАСТИНА

Переклад з італійської  Оксани Завадки

Виняткова невизначеність, яка запанувала наприкінці передвиборчої кампанії голосування на посаду президента України, що відбудеться 31 березня, про що вже йшла мова у попередній  частині цієї статті, не повинна відволікати нас від деяких важливих чинників.

Русофіли

Очевидною наявністю є те, що жоден відверто проросійський кандидат не має шансів виграти вибори. Тому події   1994 року з виборами Кучми на посаду президента, та  2010 року –  Януковича, не в змозі повторитися . Анексія Криму та окупація Донбасу фактично усунули істотну частину електорату, історично пов’язану з Росією. На президентських виборах 2010 року та  під час виборів народних депутатів до Верховної Ради 2012 року  – в 27 виборчих округах Криму та Донбасу, які зараз зайняті Москвою, Віктор Янукович отримав консолідовану підтримку  – близько 90%.

Насамперед, розлад відбувся в листопаді минулого року в межах Опозиційного Блоку (назва, прийнята Партією Регіонів Януковича, після Євромайдану в спробі відновити собі політичну невинність), суперечки між газовим лобі Фірташа та донецьким кланом Ахметова порушили монолітність проросійського фронту,  представленого  на цих виборах трьома кандидатами: Юрієм Бойко, Вадимом Рабіновичем і Олександром Вілкулем. Згідно з усіма опитуваннями, які, однак, можуть  бути не зовсім об’єктивними, єдиним, хто має можливість отримати підтримку 8-9% , у найкращому випадку, та  посісти  п’яте місце , є Юрій Бойко.

У перші тижні березня рейтинг Анатолія Гриценка фактично виріс на кілька  відсотків, приблизно до  9-10%,  у зв’язку з вилученням своїх кандидатур з перегонів деякими претендентами на посаду , такими,  як мер Львова – Андрій Садовий, що висловив  підтримку колишньому міністру в уряді  Тимошенко, Єханурова та Януковича.

Політолог Тарас Кузьо у відеоінтерв’ю на початку березня підкреслив, що в жодній з виборчих програм, представлених 44 кандидатами (після вилучення деяких кандидатур, кількість зменшилася до 39)  не йдеться про членство України у Євразійському Союзі Путіна, про що не говорить навіть Бойко. Це свідчить про певну обережність з боку кандидатів, вельми залежних від Кремля, та підкреслює потенційну розбіжність з ним у цих питаннях , навіть у середовищі  русофільського електорату, зважаючи, що в останнє десятиріччя українська сутність грунтовно змінилася через конфлікт з Москвою. Фактично, згідно  даних Київського науково-дослідного інституту, 72% українців вважають, що воюють з Росією, це ,безумовно, вплинуло й на Схід країни.

За даними опитувань, Бойко переважатиме лише в 3 з 8 областей Східної та Південної України, які раніше були фортецею Партії регіонів, а саме в Харкові, Луганську та Донецьку. Звичайно, Кремль намагатиметься вплинути на результат голосування, але робитиме це, спонсоруючи деяких кандидатів, прихованих за популістським, псевдоєвропейським або, навіть,  патріотичним фасадом, реалізуючи широкий спектр маневрів “гібридної війни”.

Популізм і дезінформація

Втручання та внесення розладу методами гібридної війни,  гібридне аналітичне практикування, організоване кваліфікованими московськими режисерами, безумовно, будуть мати місце й наслідки на майбутніх виборах. Єдине, що важко усвідомити,  який саме вплив вони чинитимуть на психологію виборців. З одного боку, було б раціонально думати, що українці після п’ятирічної гібридної війни вже  здатні викривати російські наративи, які передаються, завдяки фальшивим новинам, а з іншого – надзвичайна популярність, яку відображують  опитування, Володимира Зеленського – абсолютного політичного коміка, неспроможного навіть висловитися українською мовою – мовою країни, яку повинен  представляти у разі його обрання, окреслює карколомний популістський сценарій.

Москва використала ботів і тролів на Twitter, щоб заохотити Leave у референдумі Brexit 2016 року, безпосередньо підтримала Tрампа в напружені моменти американських президентських перегонів того ж року та нападала на проєвропейські сили на виборах останніх трьох років в провідних країнах ЄС, а зараз , що зрозуміло,  активізує ті самі методи, або застосує інші,  аби завдати шкоди Порошенку та маніпулювати почуттями виборця щодо вразливих тем (корупція, війна в Донбасі, тарифи на комунальні послуги та пенсії), які призначені вплинути на вибір під час голосування.

З кінця грудня, коли виборча кампанія була в розпалі, фейкі    (фальшивки), що стосуються України, традиційно присутні в ЗМІ, залежних від Кремля, зафіксували значне зростання. Зокрема, посилилися напади на адміністрацію президента, уряд і Українську Православну Церкву, якa булa визнанa в грудні 2018 року автокефалією Патріархом Константинопольським  – Варфоломієм.

Веб-сайт EU vs Disinfo, який аналізує повідомлення Кремля та спростовує фальшиві новини, що з’являються на шпальтах  головних  російських видань, у щотижневому бюлетені  від 14 березня показав, що менш ніж за три тижні до президентських виборів в Україні кампанія російської дезінформації набрала великих обертів. Український вибочий процес – це постійна болюча тема телевізійних каналів Російської Федерації, які щодня говорять споживачам, що Україна, замість того, щоб рухатися у напрямку Європи, заблокована власним шовінізмом,  що уряд у Києві прагне повернутися до фашистського минулого, що влада, західної спрямованості, знищує російську мову, що Порошенко, у разі переобрання, перетворить країну на бананову республіку і тощо …

Кожен , хто бажає дізнатися більше про дезінформацію та провідні теми переказів Москви про Україну, може звернутися до веб-сайту EU vs Disinfo та отримати консультацію зa цими посиланнями зокрема.

https://euvsdisinfo.eu/disinformation-cases/?text=Ukraine+&disinfo_issue=&date=

https://euvsdisinfo.eu/disinformation-cases/?text=Poroshenko&disinfo_issue=&date=

Опитування та кандидати

Інший важливий фактор – це надійність опитувань. Останні українські виборчі події нагадують американські президентські вибори, які продемонстрували, що опитування вже не є надійним показником виборчого вподобання людей, а перетворилося в реальний інструмент впливу на громадську думку та створення казочок на користь певного кандидата.

Отже, з цієї причини результати голосування можуть бути зовсім несподіваними: люди можуть більше надати  перевагу , ніж очікується, «традиційним» кандидатaм, з підтримкою чільних,  міцних  партійних машин (Порошенко, Тимошенко), зовсім незважаючи на кандидатів середнього рівня, або тих, котрі балатувалися  “з нуля”, тобто без великих фінансових ресурсів та/або сильної партії (Гриценко).

Наразі спробуємо зрозуміти, чому в Україні, на відміну від інших країн,  така чимала кількість кандидатів. Відповідно до опитувань усіх провідних науково-дослідних інститутів, лише шість кандидатів (Бойко, Гриценко, Ляшко, Порошенко, Тимошенко, Зеленський) отримають  більше 5% голосів, і лише три з них: Порошенко, Тимошенко, Зеленський – мають реальну можливость потрапити до другого туру, а  як же  пояснити наявність 33 кандидатів у списку, окрім вже згаданих?

Деякі з них є “технічними кандидатами”, тобто політиками, метою яких є служіння  вагомішим політикам, з якими вони раніше домовилися, дії яких спямовані, наприклад, на  дискредитування головного суперника кандидата, на якого вони працюють, шляхом “компроматних” дій. Додатковою метою технічного кандидата є плутати виборців. Згадаємо про суперечку, що вибухнула наприкінці лютого навколо фігури Юрія Тимошенка, звинувачуваного колишнім помаранчевим активістом, що начебто  він є кандидатом від Порошенка та  єдиною його метою є обдурити виборців і вкрасти їхні голоси. Зазначена гостра суперечка була пов’язана з судовим розслідуванням, під час якого – 6 березня генеральний прокурор України Юрій Луценко оголосив про затримання двох осіб, звинувачених у спробі передати Юрію Тимошенку хабаря у розмірі 5 млн. грн. (близько 160 тис.євро), з наміром переконати його відкликати свою кандидатуру. Ще однією функцією технічного кандидата є використання голосів у другому турі виборів. На думку багатьох спостерігачів, якщо Юлія Тимошенко буде боротися за пост президента з Порошенком чи Зеленським, вона може розраховувати на голоси олігарха з Маріуполя Сергія Тарути.

Тепер ми прямуємо до головної причини, що обумовлює велику кількість кандидатів, а саме, щільний зв’язок поміж президентськими та парламентськими виборами. Для більшості кандидатів  президентські вибори є лише можливістю для проголошення своїх програм і перевірки їх виборчої ваги, з огляду на майбутні парламентські вибори. Оскільки саме Верховна Рада обирає прем’єр-міністра,то для всіх політичних формувань важливо забезпечити якомога  більшу кількість депутатів. Переважна більшість труднощів, з якими зіткнулися реформи Ющенка в помаранчеві роки, виявили слабкість його партії. Порошенко ж навпаки, спираючись на прихильность депутатів своєї партії та  Національного фронту Яценюка, має меншу кількість перешкод у своїх урядових діях.

Звернемо тепер увагу на трьох кандидатів, які, за даними опитувань, матимуть найбільші шанси продовжити боротьбу за президентство у другому турі. Як згадувалося раніше, ймовірність перемоги в першому турі з 50% плюс 1 голос кандидата вважається всіма дослідницькими інститутами  мінімально можливою.

Тимошенко. Популістський “Новий курс”

Народившись 27 листопада 1960 року в робочому кварталі Дніпропетровська (нині Дніпро), Юлія Тимошенко є найбільш суперечною  постаттю в українській політиці на протязі останніх двадцяти років. Підприємницьке минуле в енергетичному секторі дало їй прізвисько – Газова Принцеса. Юлія Володимирівна – майбутня голова уряду, на початку дев’яностих стала фактично монопольним постачальником російського газу на промислові підприємства України. Її політичний референт у Києві – Павло Лазаренко, колишній прем’єр-міністр, на сьогоднішній день, затриманий в США за податкове шахрайство в період його дебюту на політичній сцені в 1996 році.

У 1999 році, після посади голови економічної комісії парламенту, тодішній прем’єр-міністр Віктор Ющенко  призначив її міністром енергетики. Реформістська програма уряду Ющенка, спрямована на боротьбу з нестримною корупцією в країні, дуже скоро зіткнулася з інтересами олігархів, які змусили президента Кучму звільнити уряд Ющенка.

У лютому 2001 року Тимошенко була заарештована за фальсифікацію документів та незаконне ввезення газу. Звинувачення, на думку Юлії Володимирівни, базувалося на підставі фальшивих документів, створених оточенням Кучми за домовленістю з олігархами, які виступали проти ринкових реформ. Звільнена вже наступного тижня,  Тимошенко стає ключовою фігурою опозиційного протистояння по відношенню до режиму, що через чотири роки призведе до Помаранчевої Революції.

У лютому 2005 року Президент Віктор Ющенко призначив її прем’єром першого помаранчевого уряду. Але союз двох лідерів Майдану невдовзі виявиться проблематичним. Ющенко й Тимошенко, незважаючи на спільний вибір європейського та прозахідного курсу, мають дуже відмінні особистості, різні стратегічні бачення й діаметрально протилежний спосіб ведення політики. Кілька років по тому Ющенко визначить Тимошенко головним дестабілізуючим фактором  в Україні, оскільки за вочевидь патріотичною маскою, приховується сутність проросійська.

У лютому 2010 року Тимошенко, хоча й отримала певну кількість голосів, проте зазнала поразки у другому турі президентських виборів, у яких переміг Янукович. У травні 2011 року режим Януковича увя’знює свого опонента. Тимошенко, звинувачена в “зловживанні службовим становищем”, тому що за власною ініціативою та без згоди Ради міністрів підписала в 2009 році з путіновською Росією  занадто обтяжливий  договір постачання російського газу в Україну. 11 жовтня 2011 року  на судовому засіданні Тимошенко засудили до семи років позбавлення волі та зобов’язали  сплатити штраф у розмірі 188 мільйонів доларів,  що в свою чергу було  засуджено Брюсселем з причин “відсутності міжнародних стандартів справедливості, прозорості та незалежності»,

Таким чином, колишня помаранчева активістка перетворюється у найпомітнішу жертву корумпованого та авторитарного режиму Януковича. Незважаючи на численні заклики про її звільнення помітними    міжнародними політиками, Юлія Володимирівна буде звільнена з в’язниці лише 22 лютого 2014 року в ту божевільну суботу, коли Янукович покине Україну, а Рада призначить Олександра Турчинова тимчасовим спікером.  Три місяці по тому Тимошенко знову намагалася піднятися на Банкову, пропонуючи свою кандидатуру, але її підтримка зупинилася на 12,8%.

Тимошенко пропонує свою кандидатуру  третій раз поспіль у виборчих перегонах, що розпочалися в червні 2018 року, і це не дивує тих, хто знає рішучість, силу та амбіції колишньої Газової Принцеси. На відміну від неї іншому “багаторазовому” кандидатові –  Анатолію Гриценко (це третя спроба й для нього) не вистачає харизми, він  не викликає очевидною симпатії електорату,  має проблеми з тим, як подати себе в привабливому світлі. Юлія Тимошенко зберегла здатність привертати до себе увагу на екрані та спокушати певну частину електорату, завдяки ораторским здібностям та риторичним вивертам.

У сьогоденному політичному світі, що характеризується популізмом, той факт, що Тимошенко ( за даними сайту Vox Ukraine, аналізуючому заяви українських політиків, вона найбільше обманює виборців , з рівнем фальшивості 80%) має пристрасть до брехні, здавалося б, не впливає занадто сильно на певні верстви населення, бо зазвичай, це пенсіонери з низьким рівнем освіти та “совковим” менталітетом. Але продовжимо  згідно послідовності. Залишимо осторонь питання,  чи Тимошенко є проектом Москви, хоч і дуже вишуканим, (зараз різноманітні аналітики й політичні коментатори підтримують тезу Ющенка), і зупинимося на виборчій програмі колишнього помаранчевого прем’єра та її публічних виступах.

“Новий курс для України” – це лозунг, обраний Тимошенко для президентських виборів 2019 року. Юлія Володимирівна, яка назвала свою програму реформістською, у певному сенсі, рузвельтським Новим курсом, стверджує, що країна за ці п’ять років не здійснила жодної реформи, а надто, що уряд, під кермуванням Яценюка та Гройсмана, які змінювали один одного під час президентства Порошенка, провів політичний акт “зубожіння”, “винищення” й “геноциду” для українців.

Цікаво відзначити, що крім погрозливих промов з використанням демагогічних термінів, так звані реформістські та проєвропейські бажання Тимошенко, не знаходять підтвердження в поведінці депутатів її партії, які систематично голосували проти будь-якої реформи у важливих секторах: енергетика, охорона здоров’я, сільськогосподарські землі, пенсії, правосуддя. Незважаючи на реформістську риторику, Тимошенко фактично намагалася запобігти впровадженню важливих реформ, необхідних для модернізації країни та відкриття її для конкуренції та прозорості, за справою заперечуючого голосу її депутатів.

Напади на міністра охорони здоров’я – Уляну Супрун, жертву кампанії з дезінформації, в якій Тимошенко стверджувала, нібито  Супрун була відряджена ​​Сполученими Штатами задля проведення експериментів над українським населенням (див.теми проти вакцинації), свідчить про Тимошенко, як про політика, що вживає найжахливіші методи та засоби  популістів. Напади на Міжнародний Валютний Фонд, без допомоги якого Україна мала б проблеми після Майдану, її бажання вирішити питання Криму за допомогою Китаю, який на перемовах з Радою Безпеки ООН з 2014 р. та по сьогодення систематично голосує тотожно Росії, або, в найкращому випадку, утриму ється від голосування ,але ніколи не віддає голосу на користь України,наприклад,  звинувативши в публічних дебатах американського спецпредставника в Україні -Курта Волкера в тому, що останній є прихильником Порошенко – це все кидає  тінь на можливе президентство Тимошенко.

Зеленський.  Нічого справжнього, але все можливо.

Справжнім відкриттям цих виборів слугує постать Володимира Зеленського, сорокарічного телевізійного коміка, який офіційно оголосив про свою кандидатуру 31 грудня 2018 року на каналі “1+1”, який належить олігархові  Ігорю Коломойському, під час трансляції традиційного звернення, з нагоди Нового року, Президента Порошенка.

Вибір зовсім не випадковий, що допомагає усвідомити обрис кандидатури, враз з запланованою, обміркованою маркетинговою стратегією та цинізмом, що базується на розчаруваннях і невдоволеннях людей війною. Зеленський, незважаючи на те, що походить з промислового південного сходу України  й народився в 1978 році в Кривому Розі, знаному за радянських часів своїми металургійними заводами, не є класичним проросійським кандидатом.

Зеленський – це мультимедійний продукт, грамотно побудований з використанням засад політичної фантастики, якa в добу, коли важко розпізнати істину, стає політикою. Ми не знаємо, чи за Зеленським стоїть Кремль, усвідомлюємо лише, що його найняв олігарх Коломойський для того, щоб перемогти свого затятого ворога – Порошенка, але перетворення актора телесеріалу “Слуга народу” в кандидата у президенти, який може служити людям краще, ніж нинішні політики, маючи програму, продиктовану самим народом, подібно до постаті, яку грає на телебаченні, гідній сьогоднішньої російської драматургії, де, як характеризує її  Померанцев: “Нічого справжнього, але все можливо”.

Те, що Зеленський схожий на Беппе Ґрілло, як зазначила українська журналістка в Італії з «Радіо Свобода» Наталія Кудрик, не допомагає зрозуміти складність і небезпеку “слуги народу”, що перетворився у “кандидата від народу”. Незважаючи на те, що Зеленський і Ґрілло подібно звернулися до електорату, що втомився від традиційної політики, рух Ґрілло представив  на виборах політичну платформу, хоча й сумнівну, але змістовну, після багатьох років вуличних демонстрацій. Зеленський, стверджуючи, що програму йому надасть народ, доводить відсутність  конкретного  плану дій.

Найсумнішим в цій історії є те, що деякі міжнародні коментатори вважають коміка без політичного досвіду найкращим варіантом для країни, що (це слід пам’ятати!) воює з Росією.

Порошенко. Голос, що торує шлях до Європи.

Закінчуючи першу частину цієї довгої статті, підкреслюю, що деякі безсумнівні успіхи Порошенка : підписання Угоди про Асоціацію з ЄС, стабілізація  економіки,  лібералізація візового режиму, реформи в енергетичному секторі, банківській справі та охороні здоров’я, впровадження системи електронних закупівель ProZorro, формування ефективної та професійної армії, –  можуть виявитися недостатніми для гарантованого надання повторного мандату довіри.

Незважаючи на те, що  кампанія Порошенка акцентує на змінах, що відбулися в Україні протягом останніх п’яти років, з впровадженням  більшої кількості реформ, ніж за попередні двадцять три роки, існує реальний ризик того, що нинішній власник кабінету на  Банковій не переможе під час голосування і буде змушений поступитися місцем Зеленському чи Тимошенко, чи навіть  не буде мати шансів на місце у другому турі.

Парадокс Порошенка, як його окреслив американський політолог Олександр Мотиль, полягає в тому, що президент, який домігся відчутних результатів шляхом реформ, не повинен  мати жодних проблем у виборі на другий термін і повинен легко перемогти кандидатів, які говорять лише те, що хоче чути народ та заграє з Москвою. Але так не сталося. Найчастіше звинувачують нинішнього президента у тому, що він недостатньо боровся з корупцією.

Немає сумніву, що корупція залишається однією з найбільш вагомих проблем, що стоять перед Україною, але стверджувати, що нічого не зроблено, помилково. Дослідження, проведене авторитетним Інститутом Економічних і Політичних Досліджень у Києві, довело, що антикорупційні заходи, які проводилися під час президентства Порошенка, дозволили на 6% підвищити ВВП (Валовий Внутрішній Продукт), тобто на 6 мільярдів доларів.

Цифра, яка значно підвищила рейтинг України у Світовому Банку, як країни, де “легше вести бізнес”. Україна повинна продовжувати цей шлях на прогресивне зближення з євроатлантичними інституціями, щоб  досягти успіху. І єдиним вірогідним кандидатом для такого завдання є Петро Порошенко.

 Массіміліано Ді Паскуалє

(https://www.stradeonline.it/istituzioni-ed-economia/3892-l-ucraina-verso-le-elezioni-presidenziali-seconda-parte?fbclid=IwAR2J30h8t7V2VI1VHFb8_teEA_wCy969vlhawoxLRgnuAh5KuG0m14Jtj9E)

 

 

 

 

 

 

Advertisements