Украина: Слуга Народа, Серый Кардинал и Рок-национализм

Перевели с итальянского языка Массимилиано Ди Паскуале и Ольга Кайрод

Когда в воскресенье, 21 июля, закрылись избирательные участки и появились первые данные общенациональных экзит-полов парламентских выборов, Украина еще раз подтвердила, что она является страной, где результаты выборов никогда невозможно предугадать. Прогнозы накануне, что предвещали победу Слуге народа – партии нового президента  Владимира Зеленского, оправдались, это не стало неожиданностью, а скорее подтверждением зачастую иррациональной хаотичной природы украинского избирателя.

Возвращение Серого кардинала

Одним из самых удивительных фактов, безусловно, являются 13%, полученные Оппозиционной платформой – За жизнь, которые по своим убеждениям ближе к Москве, чем Партия регионов – главная политическая сила бывшего президента Януковича. Политическое объединение, рожденное в 2018 году, после слияния пяти пророссийских партий – это последний проект Виктора Медведчука, олигарха, именуемого «серым кардиналом украинской политики». Наказанный санкциями Министерства финансов США в 2014 году за поддержку и способствованию репрессий во время Майдана, Медведчук считается безусловным лидером пятой российской колонны в Украине. Руководитель президентской администрации во времена Кучмы, Медведчук возвращается в Раду после десяти лет отсутствия с результатом 13%, полученных – это еще один парадокс – благодаря отличному суммированию голосов в Луганской и Донецкой областях, то есть на территориях, уже более 5 лет страдающих от конфликта между Украиной и Россией.

На самом деле трудно понять, как откровенно пророссийская и украиноненавистническая политическая сила может набрать большинство голосов (в Луганской и Донецкой областях Платформа оказалась лидером с 49% и 43% соответственно) в регионах, опустошенных конфликтом, где идет вовсе не гражданская война, как утверждают Медведчук и Кремль, а нападение, совершенное и спланированное Москвой с помощью доверенных лиц, регулярной армии и украинских сепаратистов. 55,72% голосов получила Оппозиционная платформа в Славянске, городе, который чуть не оказался под контролем московских войск, а затем был отвоеван киевской властью, ценою огромных жертв и потерь. Это регион, который, скорее всего, никогда не освободится от советского наследия, что укоренилось за годы политики русификации, сосуществования и сговора с мафией, тюремной культуры и политико-экономического компромата на каждом уровне. Тарас Кузьо в своем эссе “Война Путина против Украины” отмечал, что знакомство с тюремной субкультурой на Донбассе имеет решающее значение для понимания взаимосвязи между политикой и преступностью в регионе.

На Донбассе менталитет homo sovieticus формировался в течение десятилетий с характерным для тюремной преступности поведением – области Сталинская (Донецк) и Ворошиловградская (Луганск) во времена СССР были регионами с наибольшей концентрацией пенитенциарных учреждений во всем Советском Союзе,  поэтому, несмотря на конфликт с Россией, или, как это ни парадоксально, благодаря конфликту с Москвой, здесь царит хаос, нигилизм и то, что советские ученые называли “законом джунгли”. Лидирующая в Донецке и Луганске партия Медведчука, Бойко и Рабиновича набрала большое количество голосов в восточных и южных областях: в Харькове (26%), Одессе (23%), Запорожье (21%), Николаеве (19%), Херсоне (18%). %), Днепре (15%) и Сумах (12%), и заняла  второе место после партии Зеленского.

Возвращение Серого кардинала в парламент, которого можем найти среди главных героев широко обсуждаемого документального фильма Reaveling Ukraine, созданного Оливером Стоуном и представленного несколько недель назад для просмотра на фестивале Таормина, является тревожным сигналом, который не следует недооценивать, учитывая биографию олигарха и его личную дружбу с Владимиром Путиным.

Медведчук обвинен “Украинской правдой” в том, что он является одним из организаторов жестокого избиения журналистки Татьяны Чорновил на окраине Киева в ночь с 24 на 25 декабря 2013 года. Он вошел в историю как адвокат-«защитник» в советский период поэта-диссидента Василя Стуса. В ходе судебного разбирательства, состоявшегося в 1980 году, в то время еще 26-летний Медведчук проводил служебную защиту Стуса, на судебном заседании Серый кардинал не только заявил, что все преступления, совершенные его клиентом, заслуживают сурового наказания, но обратился к суду с ходатайством, в котором просил, чтобы подсудимый отбыл свой срок, работая на заводе, несмотря на то, что был серьезно болен.

 

Вакарчук – рок-националист. Еще один сюрприз парламентского голосования в воскресенье, которое, между прочим, отмечено самой низкой явкой избирателей – меньше, чем когда бы то ни было (только 49,8% из тех, кто имел право голоса, пришел на избирательные участки) – хороший результат второго аутсайдера украинской политики, рок-певца Святослава Вакарчука.

Партия Голос основана только два месяца назад рок-певцом из львовской группы «Океан Эльзы», который был воистину культовым исполнителем в бывших советских республиках, легко попала в Раду, получив там 20 мест.

Это партия патриотического вдохновения, далекая от «племенного» национализма Свободы, за Голос проголосовали преимущественно в западных регионах (Львов, Ивано-Франковск, Тернополь, Ровно, Волынь), и именно эта политическая сила лишила голосов избирателей   Олега Тягныбока, политическое формирование которого, в этой избирательной гонке объединилось с Правовым сектором, Правительственной инициативой Яроша и Самопомощью – либерально-консервативной партией мэра Львова Андрея Садового. Вакарчук, помимо того, что завоевал симпатии во Львовской области (23%), также укрепил свои позиции в Киеве, где за него проголосовал один из десяти избирателей. В отличие от Зеленского, который никогда не занимался политикой, прежде чем триумфально завоевать место на президентских выборах, Вакарчук уже имел предыдущий политический опыт. В 2007 году он был народным депутатом в рядах Нашей Украины – партии бывшего президента Виктора Ющенко.

Член парламентского комитета по вопросам свободы слова – Вакарчук в начале сентября 2008 года отказался от кресла в Верховной Раде, мотивируя это решение степенью разочарования от понимания этого «мира по Гоббсу» – мира взаимной борьбы, не ставящего себе цель: изменить страну к лучшему.

После Майдана, лидер «Океан Эльзы», много выступал со своей группой в разных уголках мира, за исключением России, усовершенствовал свои политические навыки, приняв участие в международной программе стипендий Yale University в 2015 году. В 2018 году в Стэндфордском университете он прошел исследовательскую программу для приглашенных ученых (visiting scholar).

Европеизм Порошенко потерпел поражение.

Очередная неожиданность, в данном случае удручающая, – 8%, полученные Европейской солидарностью – проевропейской партией бывшего президента Петра Порошенко, который ставит цель: вступление Украины в ЕС и НАТО. Порошенко, потеряв поддержку бывшего премьер-министра Владимира Гройсмана, который выдвинулся на выборы с собственной партией – Украинская стратегия Гройсмана (она набрала лишь 2,2% голосов), получил голоса лишь в 24 избирательных округах и не прорвался ни в одной области на лидирующую позицию. Такие же проценты у Юлии Тимошенко, которая все еще может надеяться на твердый круг избирателей, состоящих преимущественно из пенсионеров и, так называемых, «фетишистов» (аналогичных  тем, кто в Италии никогда не перестал голосовать за Берлускони с 1994 года, несмотря на национальные и международные изменения на политической сцене и «движения рыцарского вальса»).

Хуже всего дела у радикальной партии популиста Ляшко, она не преодолела барьер и у Самопомощи, которая была на 33 месте в 2014 году, сейчас же остановилась на уровне 0,64%. Унизительные проценты, напоминающие код производителя страны-агрессора (0,46%) получены бывшим губернатором Одессы и грузинским экс-президентом Михаилом Саакашвили.

Триумф Зеленского

В определенном смысле, это провозглашение победы Зеленского, который заранее распустил парламент (голосование должно было состояться осенью), с сомнительной конституционной процедурой, однако одобренной Верховным Судом, несмотря на тысячи спорных вопросов, чтобы попасть на «длинную волну» президентских выборов, которые завершились 21 апреля и преподнесли место на Банковой с 73% голосов. Слуга народа – партия, которая в спешке была создана комиком из Кривого Рога, получает 43% голосов и завоевывает все области страны, за исключением Луганской, Донецкой и Львовского. Согласно гибридной избирательной системе, при которой 50% парламентариев выбираются из мажоритарных округов и еще 50% – по пропорциональным закрытым партийным списками, партия Зеленского одерживает победу в 253 избирательных округах и, таким образом, имеет возможность самостоятельно править в парламенте и лишена необходимости создавать коалицию с любыми политическими формированиями. Цель, провозглашенная накануне выборов Русланом Стефанчуком – политическим идеологом Президента, монолитной исполнительной власти, достигнута – сейчас можно управлять Украиной в идеальном одиночестве.

Кроме опасности, что исполнительная власть управляет страной без какой-либо парламентской диалектики, есть и другие угрозы, поскольку теоретически у такой власти все возможности для принятия любого закона, кроме изменений в Конституции, поскольку такие изменения требуют квалифицированного большинства – 330 голосов . Хочу отметить, что такое положение впервые в украинской парламентской истории, до сих пор не возникала подобная ситуация.

Трудно предсказать последствия на утонченном политическом уровне этого возникшего уникального положения; еще совсем не понятно, какими будут приоритеты одноцветной исполнительной власти.

Избрание Зеленского три месяца назад и отличные результаты выборов в минувшее воскресенье фактически являются результатом искусной маркетинговой стратегии и целесообразного использования социальных сетей и телевизионных каналов, близких к Президенту. Тот факт, что Слуга народа получил признание как на Востоке, так и на Западе, среди молодых и пожилых граждан, среди богатых и бедных, в среде проевропейцев и пророссийски настроенных, говорит, что партия Зеленского и сам Зеленский воспринимаются иначе, чем есть в действительности (зеркальная стратегия). Для того, чтобы понять, кем является на самом деле шестой Президент Украины, каков его фактический уровень автономии от олигархической власти, поддержавшей его, в первую очередь от Коломойского, и какой политический курс он изберет для Украины – необходимо посмотреть, как новая исполнительная ветвь власти работает. Некоторые объясняющие сигналы могут поступить уже в последующие дни, с назначением на должность: премьер-министра, министров в ключевых отраслях экономики, внутренних дел, обороны и иностранных дел.

Массимилиано Ди Паскуале

Оригинальный текст по ссылке: “Strade on line

 

Advertisements

УКРАЇНА НАПЕРЕДОДНІ ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ. ДРУГА ЧАСТИНА

Переклад з італійської  Оксани Завадки

Виняткова невизначеність, яка запанувала наприкінці передвиборчої кампанії голосування на посаду президента України, що відбудеться 31 березня, про що вже йшла мова у попередній  частині цієї статті, не повинна відволікати нас від деяких важливих чинників.

Русофіли

Очевидною наявністю є те, що жоден відверто проросійський кандидат не має шансів виграти вибори. Тому події   1994 року з виборами Кучми на посаду президента, та  2010 року –  Януковича, не в змозі повторитися . Анексія Криму та окупація Донбасу фактично усунули істотну частину електорату, історично пов’язану з Росією. На президентських виборах 2010 року та  під час виборів народних депутатів до Верховної Ради 2012 року  – в 27 виборчих округах Криму та Донбасу, які зараз зайняті Москвою, Віктор Янукович отримав консолідовану підтримку  – близько 90%.

Насамперед, розлад відбувся в листопаді минулого року в межах Опозиційного Блоку (назва, прийнята Партією Регіонів Януковича, після Євромайдану в спробі відновити собі політичну невинність), суперечки між газовим лобі Фірташа та донецьким кланом Ахметова порушили монолітність проросійського фронту,  представленого  на цих виборах трьома кандидатами: Юрієм Бойко, Вадимом Рабіновичем і Олександром Вілкулем. Згідно з усіма опитуваннями, які, однак, можуть  бути не зовсім об’єктивними, єдиним, хто має можливість отримати підтримку 8-9% , у найкращому випадку, та  посісти  п’яте місце , є Юрій Бойко.

У перші тижні березня рейтинг Анатолія Гриценка фактично виріс на кілька  відсотків, приблизно до  9-10%,  у зв’язку з вилученням своїх кандидатур з перегонів деякими претендентами на посаду , такими,  як мер Львова – Андрій Садовий, що висловив  підтримку колишньому міністру в уряді  Тимошенко, Єханурова та Януковича.

Політолог Тарас Кузьо у відеоінтерв’ю на початку березня підкреслив, що в жодній з виборчих програм, представлених 44 кандидатами (після вилучення деяких кандидатур, кількість зменшилася до 39)  не йдеться про членство України у Євразійському Союзі Путіна, про що не говорить навіть Бойко. Це свідчить про певну обережність з боку кандидатів, вельми залежних від Кремля, та підкреслює потенційну розбіжність з ним у цих питаннях , навіть у середовищі  русофільського електорату, зважаючи, що в останнє десятиріччя українська сутність грунтовно змінилася через конфлікт з Москвою. Фактично, згідно  даних Київського науково-дослідного інституту, 72% українців вважають, що воюють з Росією, це ,безумовно, вплинуло й на Схід країни.

За даними опитувань, Бойко переважатиме лише в 3 з 8 областей Східної та Південної України, які раніше були фортецею Партії регіонів, а саме в Харкові, Луганську та Донецьку. Звичайно, Кремль намагатиметься вплинути на результат голосування, але робитиме це, спонсоруючи деяких кандидатів, прихованих за популістським, псевдоєвропейським або, навіть,  патріотичним фасадом, реалізуючи широкий спектр маневрів “гібридної війни”.

Популізм і дезінформація

Втручання та внесення розладу методами гібридної війни,  гібридне аналітичне практикування, організоване кваліфікованими московськими режисерами, безумовно, будуть мати місце й наслідки на майбутніх виборах. Єдине, що важко усвідомити,  який саме вплив вони чинитимуть на психологію виборців. З одного боку, було б раціонально думати, що українці після п’ятирічної гібридної війни вже  здатні викривати російські наративи, які передаються, завдяки фальшивим новинам, а з іншого – надзвичайна популярність, яку відображують  опитування, Володимира Зеленського – абсолютного політичного коміка, неспроможного навіть висловитися українською мовою – мовою країни, яку повинен  представляти у разі його обрання, окреслює карколомний популістський сценарій.

Москва використала ботів і тролів на Twitter, щоб заохотити Leave у референдумі Brexit 2016 року, безпосередньо підтримала Tрампа в напружені моменти американських президентських перегонів того ж року та нападала на проєвропейські сили на виборах останніх трьох років в провідних країнах ЄС, а зараз , що зрозуміло,  активізує ті самі методи, або застосує інші,  аби завдати шкоди Порошенку та маніпулювати почуттями виборця щодо вразливих тем (корупція, війна в Донбасі, тарифи на комунальні послуги та пенсії), які призначені вплинути на вибір під час голосування.

З кінця грудня, коли виборча кампанія була в розпалі, фейкі    (фальшивки), що стосуються України, традиційно присутні в ЗМІ, залежних від Кремля, зафіксували значне зростання. Зокрема, посилилися напади на адміністрацію президента, уряд і Українську Православну Церкву, якa булa визнанa в грудні 2018 року автокефалією Патріархом Константинопольським  – Варфоломієм.

Веб-сайт EU vs Disinfo, який аналізує повідомлення Кремля та спростовує фальшиві новини, що з’являються на шпальтах  головних  російських видань, у щотижневому бюлетені  від 14 березня показав, що менш ніж за три тижні до президентських виборів в Україні кампанія російської дезінформації набрала великих обертів. Український вибочий процес – це постійна болюча тема телевізійних каналів Російської Федерації, які щодня говорять споживачам, що Україна, замість того, щоб рухатися у напрямку Європи, заблокована власним шовінізмом,  що уряд у Києві прагне повернутися до фашистського минулого, що влада, західної спрямованості, знищує російську мову, що Порошенко, у разі переобрання, перетворить країну на бананову республіку і тощо …

Кожен , хто бажає дізнатися більше про дезінформацію та провідні теми переказів Москви про Україну, може звернутися до веб-сайту EU vs Disinfo та отримати консультацію зa цими посиланнями зокрема.

https://euvsdisinfo.eu/disinformation-cases/?text=Ukraine+&disinfo_issue=&date=

https://euvsdisinfo.eu/disinformation-cases/?text=Poroshenko&disinfo_issue=&date=

Опитування та кандидати

Інший важливий фактор – це надійність опитувань. Останні українські виборчі події нагадують американські президентські вибори, які продемонстрували, що опитування вже не є надійним показником виборчого вподобання людей, а перетворилося в реальний інструмент впливу на громадську думку та створення казочок на користь певного кандидата.

Отже, з цієї причини результати голосування можуть бути зовсім несподіваними: люди можуть більше надати  перевагу , ніж очікується, «традиційним» кандидатaм, з підтримкою чільних,  міцних  партійних машин (Порошенко, Тимошенко), зовсім незважаючи на кандидатів середнього рівня, або тих, котрі балатувалися  “з нуля”, тобто без великих фінансових ресурсів та/або сильної партії (Гриценко).

Наразі спробуємо зрозуміти, чому в Україні, на відміну від інших країн,  така чимала кількість кандидатів. Відповідно до опитувань усіх провідних науково-дослідних інститутів, лише шість кандидатів (Бойко, Гриценко, Ляшко, Порошенко, Тимошенко, Зеленський) отримають  більше 5% голосів, і лише три з них: Порошенко, Тимошенко, Зеленський – мають реальну можливость потрапити до другого туру, а  як же  пояснити наявність 33 кандидатів у списку, окрім вже згаданих?

Деякі з них є “технічними кандидатами”, тобто політиками, метою яких є служіння  вагомішим політикам, з якими вони раніше домовилися, дії яких спямовані, наприклад, на  дискредитування головного суперника кандидата, на якого вони працюють, шляхом “компроматних” дій. Додатковою метою технічного кандидата є плутати виборців. Згадаємо про суперечку, що вибухнула наприкінці лютого навколо фігури Юрія Тимошенка, звинувачуваного колишнім помаранчевим активістом, що начебто  він є кандидатом від Порошенка та  єдиною його метою є обдурити виборців і вкрасти їхні голоси. Зазначена гостра суперечка була пов’язана з судовим розслідуванням, під час якого – 6 березня генеральний прокурор України Юрій Луценко оголосив про затримання двох осіб, звинувачених у спробі передати Юрію Тимошенку хабаря у розмірі 5 млн. грн. (близько 160 тис.євро), з наміром переконати його відкликати свою кандидатуру. Ще однією функцією технічного кандидата є використання голосів у другому турі виборів. На думку багатьох спостерігачів, якщо Юлія Тимошенко буде боротися за пост президента з Порошенком чи Зеленським, вона може розраховувати на голоси олігарха з Маріуполя Сергія Тарути.

Тепер ми прямуємо до головної причини, що обумовлює велику кількість кандидатів, а саме, щільний зв’язок поміж президентськими та парламентськими виборами. Для більшості кандидатів  президентські вибори є лише можливістю для проголошення своїх програм і перевірки їх виборчої ваги, з огляду на майбутні парламентські вибори. Оскільки саме Верховна Рада обирає прем’єр-міністра,то для всіх політичних формувань важливо забезпечити якомога  більшу кількість депутатів. Переважна більшість труднощів, з якими зіткнулися реформи Ющенка в помаранчеві роки, виявили слабкість його партії. Порошенко ж навпаки, спираючись на прихильность депутатів своєї партії та  Національного фронту Яценюка, має меншу кількість перешкод у своїх урядових діях.

Звернемо тепер увагу на трьох кандидатів, які, за даними опитувань, матимуть найбільші шанси продовжити боротьбу за президентство у другому турі. Як згадувалося раніше, ймовірність перемоги в першому турі з 50% плюс 1 голос кандидата вважається всіма дослідницькими інститутами  мінімально можливою.

Тимошенко. Популістський “Новий курс”

Народившись 27 листопада 1960 року в робочому кварталі Дніпропетровська (нині Дніпро), Юлія Тимошенко є найбільш суперечною  постаттю в українській політиці на протязі останніх двадцяти років. Підприємницьке минуле в енергетичному секторі дало їй прізвисько – Газова Принцеса. Юлія Володимирівна – майбутня голова уряду, на початку дев’яностих стала фактично монопольним постачальником російського газу на промислові підприємства України. Її політичний референт у Києві – Павло Лазаренко, колишній прем’єр-міністр, на сьогоднішній день, затриманий в США за податкове шахрайство в період його дебюту на політичній сцені в 1996 році.

У 1999 році, після посади голови економічної комісії парламенту, тодішній прем’єр-міністр Віктор Ющенко  призначив її міністром енергетики. Реформістська програма уряду Ющенка, спрямована на боротьбу з нестримною корупцією в країні, дуже скоро зіткнулася з інтересами олігархів, які змусили президента Кучму звільнити уряд Ющенка.

У лютому 2001 року Тимошенко була заарештована за фальсифікацію документів та незаконне ввезення газу. Звинувачення, на думку Юлії Володимирівни, базувалося на підставі фальшивих документів, створених оточенням Кучми за домовленістю з олігархами, які виступали проти ринкових реформ. Звільнена вже наступного тижня,  Тимошенко стає ключовою фігурою опозиційного протистояння по відношенню до режиму, що через чотири роки призведе до Помаранчевої Революції.

У лютому 2005 року Президент Віктор Ющенко призначив її прем’єром першого помаранчевого уряду. Але союз двох лідерів Майдану невдовзі виявиться проблематичним. Ющенко й Тимошенко, незважаючи на спільний вибір європейського та прозахідного курсу, мають дуже відмінні особистості, різні стратегічні бачення й діаметрально протилежний спосіб ведення політики. Кілька років по тому Ющенко визначить Тимошенко головним дестабілізуючим фактором  в Україні, оскільки за вочевидь патріотичною маскою, приховується сутність проросійська.

У лютому 2010 року Тимошенко, хоча й отримала певну кількість голосів, проте зазнала поразки у другому турі президентських виборів, у яких переміг Янукович. У травні 2011 року режим Януковича увя’знює свого опонента. Тимошенко, звинувачена в “зловживанні службовим становищем”, тому що за власною ініціативою та без згоди Ради міністрів підписала в 2009 році з путіновською Росією  занадто обтяжливий  договір постачання російського газу в Україну. 11 жовтня 2011 року  на судовому засіданні Тимошенко засудили до семи років позбавлення волі та зобов’язали  сплатити штраф у розмірі 188 мільйонів доларів,  що в свою чергу було  засуджено Брюсселем з причин “відсутності міжнародних стандартів справедливості, прозорості та незалежності»,

Таким чином, колишня помаранчева активістка перетворюється у найпомітнішу жертву корумпованого та авторитарного режиму Януковича. Незважаючи на численні заклики про її звільнення помітними    міжнародними політиками, Юлія Володимирівна буде звільнена з в’язниці лише 22 лютого 2014 року в ту божевільну суботу, коли Янукович покине Україну, а Рада призначить Олександра Турчинова тимчасовим спікером.  Три місяці по тому Тимошенко знову намагалася піднятися на Банкову, пропонуючи свою кандидатуру, але її підтримка зупинилася на 12,8%.

Тимошенко пропонує свою кандидатуру  третій раз поспіль у виборчих перегонах, що розпочалися в червні 2018 року, і це не дивує тих, хто знає рішучість, силу та амбіції колишньої Газової Принцеси. На відміну від неї іншому “багаторазовому” кандидатові –  Анатолію Гриценко (це третя спроба й для нього) не вистачає харизми, він  не викликає очевидною симпатії електорату,  має проблеми з тим, як подати себе в привабливому світлі. Юлія Тимошенко зберегла здатність привертати до себе увагу на екрані та спокушати певну частину електорату, завдяки ораторским здібностям та риторичним вивертам.

У сьогоденному політичному світі, що характеризується популізмом, той факт, що Тимошенко ( за даними сайту Vox Ukraine, аналізуючому заяви українських політиків, вона найбільше обманює виборців , з рівнем фальшивості 80%) має пристрасть до брехні, здавалося б, не впливає занадто сильно на певні верстви населення, бо зазвичай, це пенсіонери з низьким рівнем освіти та “совковим” менталітетом. Але продовжимо  згідно послідовності. Залишимо осторонь питання,  чи Тимошенко є проектом Москви, хоч і дуже вишуканим, (зараз різноманітні аналітики й політичні коментатори підтримують тезу Ющенка), і зупинимося на виборчій програмі колишнього помаранчевого прем’єра та її публічних виступах.

“Новий курс для України” – це лозунг, обраний Тимошенко для президентських виборів 2019 року. Юлія Володимирівна, яка назвала свою програму реформістською, у певному сенсі, рузвельтським Новим курсом, стверджує, що країна за ці п’ять років не здійснила жодної реформи, а надто, що уряд, під кермуванням Яценюка та Гройсмана, які змінювали один одного під час президентства Порошенка, провів політичний акт “зубожіння”, “винищення” й “геноциду” для українців.

Цікаво відзначити, що крім погрозливих промов з використанням демагогічних термінів, так звані реформістські та проєвропейські бажання Тимошенко, не знаходять підтвердження в поведінці депутатів її партії, які систематично голосували проти будь-якої реформи у важливих секторах: енергетика, охорона здоров’я, сільськогосподарські землі, пенсії, правосуддя. Незважаючи на реформістську риторику, Тимошенко фактично намагалася запобігти впровадженню важливих реформ, необхідних для модернізації країни та відкриття її для конкуренції та прозорості, за справою заперечуючого голосу її депутатів.

Напади на міністра охорони здоров’я – Уляну Супрун, жертву кампанії з дезінформації, в якій Тимошенко стверджувала, нібито  Супрун була відряджена ​​Сполученими Штатами задля проведення експериментів над українським населенням (див.теми проти вакцинації), свідчить про Тимошенко, як про політика, що вживає найжахливіші методи та засоби  популістів. Напади на Міжнародний Валютний Фонд, без допомоги якого Україна мала б проблеми після Майдану, її бажання вирішити питання Криму за допомогою Китаю, який на перемовах з Радою Безпеки ООН з 2014 р. та по сьогодення систематично голосує тотожно Росії, або, в найкращому випадку, утриму ється від голосування ,але ніколи не віддає голосу на користь України,наприклад,  звинувативши в публічних дебатах американського спецпредставника в Україні -Курта Волкера в тому, що останній є прихильником Порошенко – це все кидає  тінь на можливе президентство Тимошенко.

Зеленський.  Нічого справжнього, але все можливо.

Справжнім відкриттям цих виборів слугує постать Володимира Зеленського, сорокарічного телевізійного коміка, який офіційно оголосив про свою кандидатуру 31 грудня 2018 року на каналі “1+1”, який належить олігархові  Ігорю Коломойському, під час трансляції традиційного звернення, з нагоди Нового року, Президента Порошенка.

Вибір зовсім не випадковий, що допомагає усвідомити обрис кандидатури, враз з запланованою, обміркованою маркетинговою стратегією та цинізмом, що базується на розчаруваннях і невдоволеннях людей війною. Зеленський, незважаючи на те, що походить з промислового південного сходу України  й народився в 1978 році в Кривому Розі, знаному за радянських часів своїми металургійними заводами, не є класичним проросійським кандидатом.

Зеленський – це мультимедійний продукт, грамотно побудований з використанням засад політичної фантастики, якa в добу, коли важко розпізнати істину, стає політикою. Ми не знаємо, чи за Зеленським стоїть Кремль, усвідомлюємо лише, що його найняв олігарх Коломойський для того, щоб перемогти свого затятого ворога – Порошенка, але перетворення актора телесеріалу “Слуга народу” в кандидата у президенти, який може служити людям краще, ніж нинішні політики, маючи програму, продиктовану самим народом, подібно до постаті, яку грає на телебаченні, гідній сьогоднішньої російської драматургії, де, як характеризує її  Померанцев: “Нічого справжнього, але все можливо”.

Те, що Зеленський схожий на Беппе Ґрілло, як зазначила українська журналістка в Італії з «Радіо Свобода» Наталія Кудрик, не допомагає зрозуміти складність і небезпеку “слуги народу”, що перетворився у “кандидата від народу”. Незважаючи на те, що Зеленський і Ґрілло подібно звернулися до електорату, що втомився від традиційної політики, рух Ґрілло представив  на виборах політичну платформу, хоча й сумнівну, але змістовну, після багатьох років вуличних демонстрацій. Зеленський, стверджуючи, що програму йому надасть народ, доводить відсутність  конкретного  плану дій.

Найсумнішим в цій історії є те, що деякі міжнародні коментатори вважають коміка без політичного досвіду найкращим варіантом для країни, що (це слід пам’ятати!) воює з Росією.

Порошенко. Голос, що торує шлях до Європи.

Закінчуючи першу частину цієї довгої статті, підкреслюю, що деякі безсумнівні успіхи Порошенка : підписання Угоди про Асоціацію з ЄС, стабілізація  економіки,  лібералізація візового режиму, реформи в енергетичному секторі, банківській справі та охороні здоров’я, впровадження системи електронних закупівель ProZorro, формування ефективної та професійної армії, –  можуть виявитися недостатніми для гарантованого надання повторного мандату довіри.

Незважаючи на те, що  кампанія Порошенка акцентує на змінах, що відбулися в Україні протягом останніх п’яти років, з впровадженням  більшої кількості реформ, ніж за попередні двадцять три роки, існує реальний ризик того, що нинішній власник кабінету на  Банковій не переможе під час голосування і буде змушений поступитися місцем Зеленському чи Тимошенко, чи навіть  не буде мати шансів на місце у другому турі.

Парадокс Порошенка, як його окреслив американський політолог Олександр Мотиль, полягає в тому, що президент, який домігся відчутних результатів шляхом реформ, не повинен  мати жодних проблем у виборі на другий термін і повинен легко перемогти кандидатів, які говорять лише те, що хоче чути народ та заграє з Москвою. Але так не сталося. Найчастіше звинувачують нинішнього президента у тому, що він недостатньо боровся з корупцією.

Немає сумніву, що корупція залишається однією з найбільш вагомих проблем, що стоять перед Україною, але стверджувати, що нічого не зроблено, помилково. Дослідження, проведене авторитетним Інститутом Економічних і Політичних Досліджень у Києві, довело, що антикорупційні заходи, які проводилися під час президентства Порошенка, дозволили на 6% підвищити ВВП (Валовий Внутрішній Продукт), тобто на 6 мільярдів доларів.

Цифра, яка значно підвищила рейтинг України у Світовому Банку, як країни, де “легше вести бізнес”. Україна повинна продовжувати цей шлях на прогресивне зближення з євроатлантичними інституціями, щоб  досягти успіху. І єдиним вірогідним кандидатом для такого завдання є Петро Порошенко.

 Массіміліано Ді Паскуалє

(https://www.stradeonline.it/istituzioni-ed-economia/3892-l-ucraina-verso-le-elezioni-presidenziali-seconda-parte?fbclid=IwAR2J30h8t7V2VI1VHFb8_teEA_wCy969vlhawoxLRgnuAh5KuG0m14Jtj9E)

 

 

 

 

 

 

УКРАЇНА ДО ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ. ПЕРША ЧАСТИНА

(Український переклад – Оксана Завадка)

У неділю, 31 березня, українські виборці вийдуть на вибори, щоб обрати нового  власника кабінету на  Банковій. Президентські вибори, на думку всіх  політичних аналітиків, є найбільш невизначеними за останні 28 років  після тривалого передвиборного сезону, який закінчиться восени голосуванням за відновлення Верховної Ради однопалатного українського парламенту.

Я навмисно використовував вислів “довгий передвиборний сезон”, тому що на відміну від виборів у травні 2014 року, які у першому турі увінчали перемогою Петра Порошенка майже 55% голосів, цього разу, щоб  визначити, хто буде вести Україну в найближчі п’ять років, необхідно вдатися до балотування, що запрограмоване на 21 квітня. Більше того, коли сьомий президент України офіційно вступить на посаду  (офіційне відкриття заплановано на 3 червня), виборча кампанія для парламентських виборів вже  буде розпочата.

Невизначеність щодо кінцевого результату голосування та імена двох кандидатів, які змагатимуться у другому турі, не є єдиними новинками цих виборів. Соціально-економічний та геополітичний сценарій України глибоко змінився внаслідок війни на Донбасі, у звязку з анексією Криму Російською Федерацією, прогресивним наближенням Києва до Європи та Атлантичного Aльянсу, та визнання незалежності Української Православної Церкви  від Москви Константинопольським патріархом у грудні 2018 року, зазнала змін i політична діалектика та концептуальні категорії, які раніше використовувалися для аналізу української політики.

Виникнення в глобальному масштабі популістської хвилі змінило навіть у Києві політичні плани партій і рухів. У країні, що воює з Росією,  формування, давно пов’язані з Москвою, змушені вживати “лексикон мімів”, щоб  обмежити втрату голосів, вживаючи нові маркетингові стратегії, які дуже відрізняються від минулих.

Довгий час ми в Італії аналізували українські вибори через спрощену, а також не зовсім правдиву парадигму  Схід / Захід  з двох платформ,  в яких російськомовний електорат, розташований переважно у східних регіонах, і європеїстський електорат із західних регіонів і їх політичні пропозиції – одна з проросійських кандидатів, друга з проєвропейськими кандидатами.

Питання, очевидно, складніше. На виборчі потоки та динаміку впливає контраст між містом/селом, політичною силою різних олігархічних груп у різних областях, ступінь ” знерадянщення ” електорату та інші чинники, не кажучи вже про етнічно-мовні.

Перед тим, як детально розглянути в статті, що вийде у наступному тижні теж тут в “Strade”, про різних кандидатів, які змагаються за президентство України в 2019 році, мені здається, що буде корисним переглянути те, що відбулося в минулому, щоб побачити краще прогресивний, хоча й повільний, процес емансипації країни з радянської спадщини.

На перших президентських виборах, що відбулися в грудні 1991 року і референдумi, що підтверджує проголошену 24 серпня Hезалежність, ми бачимо зіткнення між колишньою людиною радянської номенклатури, Леонідом Кравчуком і двома колишніми дисидентами: В’ячеславом Чорноволом і Левком Лук’яненком. Вихід у першому турі з 62% голосів Кравчука, який з великим відривом переміг і Чорновола (23%), і Лук’яненка (4,5%).

 

Перемога Кравчука, колишнього директора відділу пропаганди та агітації ЦК КПУ, є результатом розумної виборчої кампанії, в якій колишній апаратник зосереджується на питаннях економічної незалежності, підкреслюючи ,що Україна – це зерносховище Європи, яка живить Росію та інші радянські республіки. З незалежністю, на думку Кравчука,  українські стандарти життя, які на той час перевищували російські, ще більше зростали б. Виборча кампанія Кравчука – це, по суті, кампанія за згоду на референдум на користь незалежності від Москви.

Вийшовши з лав Комуністичної партії, Леоніду Макаровичу також вдалося завоювати русофонський електорат Сходу і Криму, який ніколи б не проголосував за Чорновола, колишнього лідера Руху, який вважався надто націоналістичним.

Через три роки він знову  подає свою кандидатуру на голосування. Президентство Кравчука (1991-1994), яке характеризується пошуком вирішень нагальних питань міжнародної політики, таких, як питання національності, територіальності та ядерної зброї з Росією, провокує параліч внутрішньої політики, що блокує перехід від економіки pадянського планування до вільного ринку, і політико-інституційнy трансформацію, або демонтаж апарату, успадкованого від СРСР,  народження багатопартійної системи.

Визначила долю президентських виборів серйозна економічна криза, спричинена невдалим переходом на вільний ринок (у 1993 році рівень інфляції становив 10.200%) і розрив зв’язків з Росією. 10 червня 1994 року на голосуваннях Леонід Кучма переміг Леоніда Кравчука і був обраний другим Президентом України.

Поразка Кравчука в основному обумовлена ​​двома факторами: економічною кризою, що різко знизила рівень життя переважної більшості громадян, і його сприйняття російськомовними жителями Сходу України як занадто націоналістичного, а на Заході – тільки  з вигляду патріота, але не по суті, таким чином незадовільняючи як тих, що хотіли би більш тісних зв’язків з Москвою, так і тих, хто претендував на народження «нерадянської» держави, яка незабаром мала б ввійти в список  європейських демократичних держав.

Але справжня причина, чому 52% українців обирають Кучму у другому турі, тому що вони роблять ставку на його здатність вивести країну з економічного глухого кута, в якому вона опинилася з розпадом СРСР. Через рік після інавгурації Кучми економічні реформи, які, як здавалося, швидко набирали ходи, раптом почали сповільнюватися. І це не було дивно, враховуючи те, що обрання колишнього директора ракетного заводу «Південмаш» у Дніпропетровську відбулося завдяки ” східно-російськомовному” голосуванню та фундаментальній підтримці колишньої Kомуністичної Партії.

З Кучмою Україна починає багатовекторну політику з Брюсселем, Вашингтоном і Москвою, але там не досягає успіху, оскільки  затягаються структурні реформи (в економіці, державному управлінні, обороні, сільському господарстві), необхідні для модернізації країни і чим фактично сприяє інтересам хижих олігархій Сходу, насамперед донецьких і дніпропетровських кланів, заганяючи Україну в згубне геополітичне обмеження.

На виборах 1999 року, незважаючи на різке зниження популярності, Кучмі все ж таки вдалося виграти другий термін. Завдяки підтримці деяких олігархів, головним чином Віктора Медведчука, Ігоря Бакая та Віктора Пінчука, які гарантують йому істотне фінансування та ефективне висвітлення у найважливіших телепрограмах, Кучма перемагає Петра Симоненка, грубого донецького сталінця, використовуючи страх до повернення до уряду комуністів, пов’язаних з Москвою.

Цікаво відзначити, що в 1994 році Кучма представився як проросійський кандидат, а п’ять років по тому, коли зник в автокатастрофі з незрозумілих обставин Чорновiл, кандидатом від Кремля був Симоненко.

Друге, катастрофічне президентство Кучми. У внутрішній політиці Президент більше не має сил діяти як арбітр між різними олігархічними кланами і  коритися волі донецьких олігархів, у зовнішньополітичних відносинах з ЄС і Сполученими Штатами тепер Україна є  на найнижчому історичному рівні  через серйозні міжнародні скандали, у яких бачать його участь,  активізація громадянської свідомості призводить до Помаранчевої Pеволюції. У листопаді 2004 року люди виходять на вулиці, щоб засудити виборчі фальсифікації, здійснені адміністрацією Кучми і донецькими олігархами  у просуванні  промосковського кандидата від Донецька Віктора Януковича.

Після декількох тижнів протестів Верховний Суд України анулює рішення 21 листопада 2004 року, визнавши його недосконалим, і наказує повторення другого туру 26 грудня, у якому переможе Ющенко з 51,2% голосів проти 44,2% Януковича.

Помаранчеві роки (2005-2010) повні сподівань, але з політичної точки зору виявляться досить розчаровуючими. Між президентом Ющенком та прем’єр-міністром Тимошенко продовжуються конфлікти ,у парламенті між виконавчою владою та президентом також багато непорозумінь, які з самого початку підривають реформаторський порядок, намічений Ющенком під час його президентства.

Проте Помаранчева Pеволюція знаменує собою фундаментальну межу в історії країни. Вперше після проголошення незалежності України 1991 року українці відчувають, що вони можуть бути творцями змін в історії. Помаранчеве гасло ” Разом Нас Багато ” символізує союз сил, симптом зрілого громадянського суспільства,  це гасло знову повторять дев’ять років по тому активісти Майдану, які в лютому 2014 року повалять клептократичний режим Януковича , протестуючи на площі.

 

Янукович після президентських виборів в лютому 2010 року, перемігвши у другому турі колишнього прем’єр-міністра помаранчевої України Юлії Тимошенко, фактично встановлює мафіозний режим, він  не тільки продасть націю Москві, на останньому етапі він навіть розстріляє своій власний народ. Коли 25 травня 2014 року українські виборці зібралися голосувати, щоб обрати свого Президента, було зрозуміло, що післямайданівська Україна – це глибоко змінена країна.

Незважаючи на те, що народне повстання перемогло клептократичний режим Януковича, виявивши волю українського народу залишити пост-радянську епоху і бажання почати нову фазу в своїй історії, мусило рахуватися з вороже націленою Москвою. Через п’ять днів після втечі Януковича 22 лютого 2014 року Путін посилає перший військовий контингент до Криму i анексує український півострів до Російської Федерації 16 березня через «референдум», проведений силою, фальсифікацією, залякуванням та порушенням Будапештського меморандуму 1994 року.

Боязкий відгук ЄС та Сполучених Штатів на анексію Криму, а саме введення економічних санкцій проти Москви, не приводить до більш м’якої поведінки воюючу позицію Кремля, який після вторгнення на український півострів посилає військовослужбовців т.зв. “захисників” на Донбас і відкриває військовий фронт на глибокому сході України.

На виборах у травні 2014 року перемога Петра Порошенка у першому ж турі (54,7%)  виділяється суттєвим проміжком між ним і  Юлею Тимошенко (12,8) i обумовлена його ​​славою “шоколадного короля” ,  бо у ньому бачать  сильного, впевненого та здатного приймати рішення лідера. ” Жити по-новому” – це гасло, прийняте Порошенком для виборчої кампанії, яка заснована, по суті, на двох темах: вибір європейської спільноти та боротьба з корупцією.

Дипломатичний поміркований підхід Порошенка, котрий не вживає авторитарних методів Януковича і використовує слова українського інтелігента Михайла Дубинянського «трибалізм Галичини і Донбасу» переконує навіть найбільш критичних виборців, що в кінцевому підсумку голосують за нього, можливо, крутячи носом. Голосують, щоб уникнути  другого туру і гарантувати стабільність країні, що воює, що потребує  начальника Збройних Сил і відновити армію, зруйновану злісною політикою Януковича.

Анексія Криму і окупація Донбасу перетворили голосування 2014 року на певну ставку на лідера, який краще захищав би Україну від гібридної війни, розв’язаної Москвою. Через п’ять років ситуація знову змінилася. Триваючий конфлікт з Росією та загальне відчуття невдоволення та недовіри до політики, постійно використовуються популістськими та проросійськими рухами, що iстворилo атмосферу крайньої невизначеності щодо кінцевого результату голосування.

У першому турі, за даними опитувань, жоден з більш ніж 40 офіційно зареєстрованих кандидатів, не набере і 20%. У цьому контексті я бачу безсумнівні успіхи нинішнього президентства, згадавши підписання Угоди з ЄС, стабілізацію економіки (починаючи з 2016 року, повернення ВВП до зростання), реформи в енергетичній, банківській та медичній галузях, впровадження системи електронних закупівель ProZorro, яка гарантує більшу прозорість у системі закупівель, формування ефективної та професійної армії. Але цього може бути недостатньою, щоб гарантувати Петру Порошенку другий мандат.

(https://www.stradeonline.it/istituzioni-ed-economia/3881-l-ucraina-verso-le-elezioni-presidenziali-prima-parte)

Массіміліано Ді Паскуалє

https://hromadske.ua/posts/ya-pyshu-knyhu-pro-mazepu-i-banderu-italiiskyi-zhurnalist

https://www.radiosvoboda.org/a/29361682.html

http://uacrisis.org/ua/44917-italy

https://day.kyiv.ua/uk/article/media/pokazaty-ukrayinu-bez-stereotypiv-i-shtampiv

https://detector.media/infospace/article/128476/2017-07-30-italiiskii-zhurnalist-virishiv-napisati-knizhku-cherez-neobektivne-visvitlennya-v-italii-podii-v-ukraini/

http://bukvoid.com.ua/events/meetings/2016/07/06/120723.html

 

 

Kharkiv, Mesopotamia. Ritratto letterario di Serhiy Zhadan

Ho conosciuto Zhadan nell’estate del 2007 a Kharkiv. L’incontro avvenne in Piazza Svobody, sotto la più grande statua di Lenin dell’intera Ucraina, rimossa poi nel 2015 in base alla legge sulla decomunistizzazione.

Serhiy Viktorovych, a trentatré anni, era già uno scrittore affermato con all’attivo diverse opere di poesia e narrativa, alcune delle quali tradotte anche all’estero. Ciononostante si dimostrò estremamente cordiale e privo di quel sussiego che spesso circonda i giovani talenti di successo in Occidente. Indossava una t-shirt blu scuro con il logo della BBC, un berrettino verde militare e aveva l’aria di un timido studente universitario. Non fu difficile rompere il ghiaccio. La comune passione per i Depeche Mode – così aveva intitolato un suo romanzo che sarebbe uscito anche in Italia due anni più tardi – diede il la a una piacevole conversazione che poi si trasformò in un’intervista, dal taglio decisamente pop, pubblicata sulle pagine di un quotidiano online.

SONY DSC

Mi raccontò del suo amore per Kharkiv e per quell’enorme piazza, che seppur priva delle parate militari di un tempo, non smetteva di esercitare grande fascino non foss’altro per le sue dimensioni e perché lì Limonov, scrittore che ammirava, aveva ambientato alcuni dei suoi racconti. Ma soprattutto Zhadan mi raccontò della sua infanzia a Starobilsk, cittadina del Donbas dove aveva abitato fino a diciotto anni, prima di trasferirsi a Kharkiv e di come la sua famiglia, nonostante vivesse in una delle aree più russofone del paese, parlasse ucraino.

“Non è vero che nell’Ucraina dell’Est tutti parlano russo, è uno stereotipo!” mi disse.

Quelle parole mi colpirono molto e mi fecero riflettere. Qualche giorno più tardi, visitando Skovorodynivka, un villaggio nella regione di Kharkiv dove è sepolto il poeta e filosofo Hryhoriy Skovoroda, mi accorsi che anche lì molte persone parlavano ucraino. Capii allora che l’idea di un Est russofono e di un Ovest ucrainofono e di un Paese spaccato politicamente, culturalmente ed elettoralmente per via della lingua adottata era fuorviante. Ben più interessante era la dialettica città-campagna, visto che anche in molte aree rurali dell’Est la gente si esprimeva in ucraino o mescolava  ucraino e russo in un idioma detto surzhyk. Zhadan non parlava ovviamente surzhyk, ma un ucraino eccellente come mi confermò una collega che mi aiutava con la traduzione.

Quando gli chiesi se si trovasse più a suo agio con la prosa o con la poesia mi rispose che non faceva questa distinzione dal momento che – a suo dire – i due linguaggi appartenevano allo stesso universo. Il suo amore per la musica rock lo aveva già portato a sperimentare con i musicisti della scena underground di Kharkiv, in particolare con la band Luk, contaminazioni tra poesia e musica di cui andava fiero.

Non ci trovammo in dissenso neanche su Limonov. Zhadan infatti precisò che gli piaceva come scrittore, ma non condivideva affatto le sue posizioni politiche anti-ucraine. La situazione politica dell’epoca era molto diversa da quella attuale, nessuno avrebbe mai immaginato che sette anni più tardi la Russia avrebbe invaso militarmente la sua ex repubblica sorella.

Prima di salutarci gli chiesi quale fosse il suo album preferito dei Depeche Mode. Rispose Songs of Faith and Devotion, il disco della band di Basildon che anch’io avrei portato con me sulla fatidica isola deserta.

Due anni dopo scoprii con un certo stupore che nel suo libro, a dispetto del titolo, dei Depeche Mode non si parlava quasi mai. La copertina scelta per l’edizione italiana, in cui una falce affilata faceva sanguinare una rosa rossa molto simile a quella presente sulla cover di Violator, il disco più celebre del gruppo britannico, poteva generare qualche equivoco semantico. Nell’opera di Zhadan infatti non vi era traccia delle atmosfere noir, in bilico tra peccato e redenzione, delle canzoni scritte da Martin Gore che la rosa sanguinante sembrava suggerire.

Ma gli affreschi acidi “viscidi e urticanti come una limonata versata sul parquet” che scaturivano dalle sue pagine sporche mi piacquero. Depeche Mode era un romanzo autobiografico che raccontava la cultura underground di Kharkiv intorno al 1993.

Nel libro si parlava di piccoli crimini, sbronze, partite di calcio…

La Kharkiv di Zhadan era molto diversa da quella che avevo conosciuto nei miei primi viaggi in Ucraina degli anni Duemila. Mancavano i colori pastello degli edifici liberty della Pushkinska e della Sumska, le due eleganti vie del centro in cui avevo trascorso pomeriggi interi a scattare fotografie dopo un’indigestione di palazzi costruttivisti e di architettura socialista. D’altronde il colore dominante di quegli anni, il colore che avvolgeva non solo Kharkiv ma tutta l’Ucraina di Kravchuk, era il grigio.

Sono passati più di dieci anni da quell’incontro. Oggi Zhadan è lo scrittore ucraino contemporaneo più famoso al mondo, l’Ucraina attuale è molto diversa da quella degli anni Duemila e a chi scrive è toccato l’onere di raccontare agli italiani, bombardati dalla dezinformatsiya russa, cosa stia realmente succedendo nell’ex granaio dell’URSS.

L’ultimo lemma di Abbecedario Ucraino, saggio in uscita per Gaspari editore nel prossimo mese di giugno, è dedicato proprio a Zhadan.

Zhadan è diventato infatti una delle icone dell’Ucraina del post-Maidan.

Nel marzo 2014 lo scrittore di Starobilsk fu brutalmente pestato da teppisti filo-russi che prendevano d’assalto il palazzo dell’amministrazione regionale di Kharkiv per issarvi la bandiera russa. Erano i giorni convulsi del Maidan. L’ex Presidente Yanukovych aveva abbandonato il Paese e il Cremlino, che aveva già occupato militarmente la Crimea, stava inviando suoi uomini in molte aree dell’Ucraina orientale per arrestare l’onda democratica del Maidan. Autobus provenienti dalla Russia, Kharkiv dista pochi chilometri dal confine con la Federazione, avevano trasportato nella seconda città dell’Ucraina centinaia di teppisti russi armati di mazze da baseball.

Zhadan, che faceva parte del gruppo di manifestanti democratici e filo-ucraini, fu colpito alla testa e al volto perché si era rifiutato di inginocchiarsi a baciare la bandiera russa.

Le sue foto con il volto grondante di sangue fecero il giro di tutto il mondo mettendo in apprensione molti.

Ricoverato all’ospedale, se l’era cavata con un trauma cranico, varie ferite alla testa e una sospetta frattura del naso.

“Non voglio vivere in un paese di corruzione e ingiustizia. La dittatura non è una cosa normale e le persone che non protestano non hanno futuro” scrisse Zhadan in una mail spedita, alcuni giorni dopo l’accaduto, dall’ospedale.

Allora non poteva immaginare che la sua terra d’origine il Donbas, cui aveva dedicato nel 2009 il romanzo Voroshylovhrad (pubblicato in Italia da Voland nel 2016 con il titolo La strada del Donbas), sarebbe stato teatro di un sanguinoso conflitto orchestrato dal Cremlino e che quella tragica esperienza, non ancora conclusa, avrebbe finito per permeare, seppure in forma allegorica, le sue opere future.

Mesopotamia, libro in uscita in Italia nelle prossime settimane per Voland, che verrà presentato dallo stesso Zhadan al Salone Internazionale del libro di Torino 2018, è la prima opera scritta a guerra già iniziata. Secondo capitolo di una trilogia che comprende Voroshylovhrad (2009) e Internat (2017), Mesopotamia è un romanzo ad episodi la cui struttura ricorda da vicino un libro culto della letteratura italiana, Altri Libertini di Pier Vittorio Tondelli. L’unica differenza è che, rispetto all’opera tondelliana, il testo dello scrittore ucraino comprende anche trenta componimenti poetici, collocati alla fine del lavoro.

Come fa notare Giovanna Brogi nella postfazione i nove “racconti costituiscono ciascuno una struttura narrativa autonoma e possono essere letti singolarmente. I personaggi sono però gli stessi, si differenziano da un racconto all’altro perché assumono di volta in volta il ruolo di protagonista, attore secondario o anche di pura comparsa”.

Rispetto all’opera precedente La strada del Donbas, Mesopotamia ci riporta alle ambientazioni urbane care allo scrittore ucraino. Va da sé che l’atmosfera che si respira a Kharkiv nel 2015 è molto diversa da quella ritratta in Depeche Mode, romanzo ambientato nel 1993. I personaggi di questo romanzo pop-picaresco, che talvolta sconfina nei territori di un realismo magico più caucasico che sudamericano, appartengono a un’umanità bislacca senza punti di riferimento alla disperata ricerca della felicità.

I temi del sesso e della morte sono più presenti che in passato. Le figure femminili spesso sovrastano per forza e determinazione quelle maschili, cosa che non sorprende affatto chi conosce la cultura matrilineare ucraina.

Gli affreschi dedicati alla città sono tra le pagine più potenti di un romanzo malinconico, mai disperato. Kharkiv, attraversata da due fiumi, come l’antica regione della Mesopotamia splende grazie alla prosa poetica e immaginifica di Zhadan.

“Il sole penetrava la nebbia e la città cominciava a inondarsi di luce, voci e rumori, svegliandosi e facendo svanire i sogni. La città sorgeva sulle colline fra due fiumi, lambita dalle correnti sui due lati. Nella vallata che si apriva in basso si vedevano già i primi edifici degli operai e le scuole dei loro figli, i neri muri degli ospedali dov’erano ricoverati i lebbrosi, il bianco della calce che ricopriva la prigione dov’erano rinchiusi i ladri e i pazzi. Dietro si estendevano i capannoni delle fabbriche di trattori e carrarmati, le chiese non canoniche che era proibito costruire nella città alta, le scie nere delle piste di volo dell’aerodromo e i campi coltivati a papaveri che appartenevano ai monasteri femminili.”

Massimiliano Di Pasquale

 

Abbecedario Ucraino – Genesi di un progetto

Quando nel 1991 l’Ucraina ottenne l’indipendenza da Mosca, questa nuova nazione, “una sorpresa nelle cancellerie, nelle università e nei consigli di amministrazione occidentali”, così la definì lo storico Andrew Wilson nel saggio The Ukrainians. Unexpected Nation, in Italia era più inattesa che altrove. Il nostro Paese, che aveva sempre avuto un rapporto stretto e privilegiato con l’Unione Sovietica in ambito politico ed economico, ebbe difficoltà a concepire l’Ucraina come entità statuale indipendente. Nonostante l’URSS fosse un’unione federale di 15 repubbliche, a cui la costituzione sovietica garantiva, in teoria, il diritto di recesso, l’intellighenzia italiana finiva spesso per identificare l’Unione Sovietica con la Russia. Unione Sovietica e Russia venivano frequentemente usati come sinonimi da politici e giornalisti generando equivoci e confusione nell’opinione pubblica. Equivoci che sarebbero continuati anche dopo l’implosione del gigante sovietico.

Negli anni immediatamente successivi al dissolvimento dell’URSS, l’Italia cercò, non senza difficoltà, di comprendere il nuovo scenario geopolitico emerso dal collasso di un’altra ex confederazione socialista, la Jugoslavia. La guerra in Slovenia, Croazia, Serbia, Bosnia Erzegovina e successivamente in Kosovo aveva molte più implicazioni per il nostro Paese, dal momento che avveniva in territori limitrofi al nostro Paese.

Questo focus sui Balcani contribuì a ritardare la comprensione delle dinamiche geopolitiche nell’ex URSS. Per lungo tempo l’Ucraina rimase una sorta di oggetto misterioso per il pubblico italiano e tutto lo spazio post-sovietico continuò a essere, superficialmente, rubricato come Russia.

Fino alla Rivoluzione Arancione del 2004, l’Ucraina risulta pressoché assente dai notiziari televisivi e dalla stampa nostrana. L’unica parziale eccezione a questo trend generale è rappresentata dalla pubblicazione sporadica di articoli di geopolitica su poche riviste specializzate.

Nella stragrande maggioranza di questi scritti il Paese viene presentato come una sorta di appendice della Russia che prima o poi avrebbe aderito o sarebbe stato costretto ad aderire alla Federazione Russa o, nel peggiore dei casi, sarebbe stato diviso in due parti, una ucrainofona a Ovest, l’altra russofona a Est. A parte qualificate eccezioni, coloro che si occupano di Ucraina sono spesso ex corrispondenti da Mosca dei tempi sovietici o addirittura analisti vicini al Cremlino. Analisi povere e polarizzate – sorta di copia e incolla di articoli provenienti soprattutto da media russi e, in misura minore, da fonti occidentali – testimoniano come in Italia manchino esperti di Ucraina o che i pochi ucrainisti italiani non vengano quasi mai interpellati.

La prima volta che gli italiani sentono parlare di Ucraina è nel novembre 2004 con le proteste di piazza, passate alla storia come Rivoluzione Arancione. L’avvenimento coglie di sorpresa la maggioranza dei media autoctoni. La scarsa conoscenza della storia e della politica ucraina, unita al fatto che gli eventi vengono raccontati avvalendosi per lo più di informazioni provenienti da televisioni e agenzie stampa russe, dà vita a una narrazione parziale. La situazione è talmente imbarazzante che Giovanna Brogi, Presidente dell’AISU (Associazione Italiana di Studi Ucraini) invia una lettera aperta ai direttori della RAI TV chiedendo una copertura più equilibrata. Se la RAI non fosse stata in grado di inviare un corrispondente a Kyiv avrebbe potuto trasmettere anche informazioni provenienti da televisioni e agenzie di stampa polacche, che avevano corrispondenti in Ucraina, non solo da quelle russe. Nessuno replica a quella lettera aperta pubblicata sulle pagine del Corriere della Sera.

Negli anni seguenti l’Ucraina scompare di nuovo dai radar dei media italiani fatta eccezione per le vicende riguardanti le guerre del gas tra Mosca e Kyiv dell’epoca arancione. Nel 2012, quando l’Ucraina si accinge ad ospitare insieme alla Polonia gli europei di calcio, i media italiani sembrano più preoccupati dalle uccisioni di cani randagi per ripulire le strade in vista dell’appuntamento sportivo che dalle gravi violazione dei diritti umani che avvengono sotto la presidenza di Viktor Yanukovych.

Il caso Tymoshenko, che riceve ampia copertura mediatica a livello internazionale, con alcuni paesi della UE che minacciano di boicottare Euro 2012 in caso di mancata scarcerazione dell’ex Primo Ministro, in Italia viene quasi ignorato o dipinto semplicemente come una guerra tra oligarchi. Solo pochi giornalisti indipendenti esprimono le loro preoccupazioni per il degrado subito dalla democrazia ucraina con l’avvento di Yanukovych. La maggior parte di essi non sembra curarsi dei processi di giustizia selettiva che riguardano Yuliya Tymoshenko e l’ex ministro degli Interni Yuriy Lutsenko. Nel maggio 2012 Ian Kelly, ambasciatore statunitense presso l’OSCE (Organizzazione per la sicurezza e la cooperazione in Europa) riferirà di ben tredici funzionari del governo Tymoshenko – 4 ministri, 5 viceministri, 2 capi d’agenzia, un governatore e il responsabile del monopolio del gas di stato – finiti dietro le sbarre per ragioni politiche.

Quando nel novembre 2013 inizia la prima ondata di proteste di Euromaidan a Kyiv, la situazione sul fronte dei media è pressoché simile a quella di nove anni prima. A mano a mano che gli eventi a Kyiv e nel resto del Paese peggiorano, quello che inizialmente era solo un punto di vista pro-russo, dovuto in parte alla poca conoscenza della politica ucraina, si trasforma in una narrazione Mosco-centrica da cui nessun organo di stampa risulta totalmente immune.

In molti giornali, pubblicazioni on line e persino dossier televisivi il governo di Kyiv viene definito una giunta nazista utilizzando lo stesso linguaggio della stampa russa.

Potremmo citare tanti esempi di disinformazione che si sono succeduti dallo scoppio del conflitto fino ad ora, ma il punto chiave è un altro. La narrazione russa veicolata da molti media italiani trova terreno fertile anche a causa della scarsa conoscenza della cultura e della storia ucraina nel nostro Paese.

A partire dal gennaio 2014 ho partecipato in qualità di ucrainista e di esperto di ex URSS a decine di incontri in tutta Italia dedicati alla crisi ucraina. Nel corso di questi dibattiti ho potuto constatare di persona l’esistenza di un pubblico interessato alle vicende dell’Ucraina che purtroppo non trovava testi di riferimento per approfondire certe tematiche.

Il progetto Abbecedario Ucraino nasce alla fine del 2014 per cercare di fornire una risposta a questa urgenza di carattere informativo. Nasce sotto forma di abbecedario, con un formato A-Z, e si avvale di un registro narrativo volutamente composito, che compendia al suo interno profili biografici, reportage, ritratti letterari, analisi geopolitiche, proprio per avvicinare il maggior numero di lettori.

Sono da sempre convinto che la cultura non debba essere confinata entro l’angusta e autoreferenziale turris eburnea dell’accademia, ma aprirsi a un pubblico più vasto, se vuole provare ad avere un impatto sulla società.

Abbecedario Ucraino è stato concepito come un’opera divulgativa nell’accezione più nobile del termine. Per facilitarne la fruizione, in accordo con l’editore Gaspari (https://www.gasparieditore.it/), ho deciso di dividere il saggio in due volumi.

Il primo approfondisce le tematiche politiche, storiche e culturali che hanno interessato l’Ucraina dal 1991, anno dell’indipendenza, fino ad oggi. Semplificando potremmo dire che in questo tomo, oltre ai ritratti di personaggi di primo piano della politica ucraina (Poroshenko, Saakashvili, Tymoshenko, Yanukovych, Yushchenko) e agli eventi più importanti a livello socio-economico (Indipendenza, Stagione degli Oligarchi, Rivoluzione Arancione), il lettore troverà risposta a molti dei quesiti emersi in tutta la loro drammaticità con il Maidan di Kyiv (Crimea, Donbas, Euromaidan). Accanto a queste voci, essenziali per ricostruire il panorama politico ed economico degli ultimi ventisette anni, trovano spazio lemmi che approfondiscono specifiche questioni culturali e storiche (Diaspora Ucraina, Italiani di Crimea), ritratti di scrittori contemporanei ucraini o legati all’Ucraina (Limonov, Zhadan) e fenomeni di costume (Femen).

Il secondo volume, che uscirà nel 2019, si occuperà invece di protagonisti e di eventi della storia ucraina la cui eredità risulta fondamentale per una corretta comprensione delle problematiche politico-culturali attuali (Rus di Kyiv, Cosaccato, Mazepa, Bandera, Holodomor, Chornobyl, etc).

Per informazioni e aggiornamenti

https://www.facebook.com/Abbecedario-Ucraino-2089959197915114/

Massimiliano Di Pasquale

 

Cortocircuiti diplomatici: l’ambasciatore italiano che difende Putin

Galateo diplomatico, equilibrio, coerenza con gli indirizzi di politica estera del Paese che si rappresenta sono tre regole a cui un diplomatico non dovrebbe mai abdicare nell’esercizio delle proprie funzioni, a maggior ragione se l’incarico svolto è quello di ambasciatore.

Per comprendere il ruolo della diplomazia in Italia e il suo legame con il Ministero degli Esteri è utile leggere quanto scritto sul sito della Farnesina: “Nella gestione delle relazioni internazionali, il Ministero degli Affari Esteri contribuisce a individuare e definire l’interesse nazionale, sia esso politico, economico, culturale o sociale, e, tramite le strutture di cui dispone, se ne fa promotore ed esecutore”.

Il passo chiarisce in modo inequivocabile come i diplomatici di ogni rango debbano essere promotori ed esecutori dell’interesse nazionale. Interesse nazionale che viene individuato da un organo politico, il Ministero degli Esteri. Quest’ultimo punto è fondamentale per comprendere le critiche piovute sull’ambasciatore italiano a Mosca, Cesare Maria Ragaglini, all’indomani dell’intervista pubblicata dal Corriere della Sera martedì 25 luglio.

Il pezzo, a firma Paolo Valentino (già autore di un’intervista con Vladimir Putin nel giugno 2015, considerata da alcuni un po’ troppo accomodante con l’inquilino del Cremlino), aveva come oggetto i rapporti tra Italia e Russia, la crisi ucraina e il ruolo della NATO.

Le risposte fornite da Ragaglini, in evidente contraddizione con la posizione ufficiale del governo italiano – ribadita dal premier Gentiloni anche a fine giugno, quando l’Europa aveva confermato le sanzioni alla Russia – hanno provocato la reazione indignata dell’ambasciatore ucraino in Italia Yevhen Perelygin, del presidente dell’Assemblea Parlamentare della Nato Paolo Alli e del presidente della Commissione Affari Esteri della Camera Fabrizio Cicchitto.

Un’analisi puntuale delle affermazioni di Ragaglini paleserà in maniera lampante il motivo per cui le tre figure istituzionali sopracitate abbiano stigmatizzato le parole del diplomatico italiano e sottolineato la grave gaffe diplomatica causata dal suo comportamento.

“Non condividiamo molte delle osservazioni fatte dall’ambasciatore italiano in Russia Cesare Ragaglini. L’annessione della Crimea è stata una patente violazione del diritto internazionale ed è grave che essa venga sostanzialmente giustificata da un ambasciatore italiano […] Già la Russia è rappresentata in Italia e in altre nazioni da ambasciatori di alto livello e professionalità e non ha certo bisogno che questa funzione venga svolta da ambasciatori italiani” (Fabrizio Cicchitto).
“Ragaglini può dire quello che vuole, ma finché Putin continuerà a violare il diritto internazionale, le sanzioni saranno inevitabili” (Paolo Alli).
“L’Ambasciatore italiano a Mosca Cesare Maria Ragaglini, nella sua intervista al Corriere della Sera, ha rilasciato dichiarazioni ambigue e controverse, ed è il caso di dirlo, quasi certamente non in linea con l’indirizzo politico del paese, l’Italia, che egli rappresenta a Mosca. Non è chiaro a nessuno, così come non è chiaro a noi, come l’Ambasciatore possa dichiarare apertamente posizioni fuori dalle sue competenze” (Yevhen Perelygin).

Procediamo con ordine partendo dall’incipit del pezzo, un virgolettato in cui Ragaglini afferma testualmente: “Penso che il presidente Putin veda nell’Europa un partner naturale. La cosa che lui e i russi si aspettano dalla comunità internazionale è il rispetto. Non è solo una questione sentimentale. In realtà racchiude una parabola. Dopo l’implosione dell’Urss, la Russia si è trovata sull’orlo del fallimento, depredata delle sue risorse, destabilizzata, indebolita militarmente, privata del suo status di grande potenza, dominata da un senso generale di insicurezza. Putin ha risollevato il Paese e dopo la crisi ucraina, vissuta come l’ultima umiliazione, ha tracciato una linea rossa”.

Chi conosce la storia più recente della Russia non potrà che scorgere in queste affermazioni i capisaldi della vulgata di Putin, ossia la teoria della Russia umiliata, il reputare il crollo dell’URSS la più grave catastrofe del secolo scorso e il considerare l’Ucraina non uno stato sovrano, ma un’appendice della Russia stessa. Che simili affermazioni vengano fatte non dall’ambasciatore russo a Roma, ma dal suo omologo italiano a Mosca, è davvero sorprendente.

A sorprendere, poi, non è solo l’inopportunità di tali asserzioni da parte di un funzionario definito da Paolo Valentino “uno dei migliori diplomatici italiani”, ma la grossolanità della ricostruzione storica.

Il crollo dell’Impero Sovietico è stato oggetto di analisi approfondite da parte di illustri sovietologi – tra i contributi più interessanti citerei il volume di Andrea Graziosi, L’Urss dal trionfo al degrado (Il Mulino 2008), e il saggio dell’accademico di Harvard Serhii Plokhy, The Last Empire. The final days of Soviet Union (2014) – i quali, seppure in ottica diversa, hanno sottolineato il fallimento politico, economico e morale di un regime totalitario, va da sé irriformabile.

Eloquente quanto affermato da Andrea Graziosi in un’intervista di qualche anno fa sul sito Osservatorio Balcani e Caucaso: “L’Unione Sovietica è andata in crisi perché il sistema socio-economico non funzionava più. Gli uomini morivano a 63 anni, si viveva malissimo, non c’erano soldi, mancavano i beni da comprare.
Era talmente in crisi che tutto il gruppo dirigente, compreso forse l’ultimo Brezhnev, era rassegnato a riforme radicali” (Andrea Graziosi).

La Russia post-sovietica ha sicuramente attraversato un periodo di gravi difficoltà nei primi anni della sua indipendenza, ma le ragioni di tale crisi non vanno certo individuate all’esterno – FMI e Stati Uniti elargirono anzi notevoli aiuti finanziari per la ricostruzione del Paese – quanto piuttosto nell’incapacità di effettuare riforme in ambito politico ed economico. Le riforme promosse dal primo Eltsin per cercare di convertire gradualmente il sistema all’economia di mercato furono bloccate sistematicamente dalla vecchia nomenklatura sovietica.

Ma veniamo all’affermazione forse più sconcertante, ossia quella secondo la quale “Putin ha risollevato il Paese e dopo la crisi ucraina, vissuta come l’ultima umiliazione, ha tracciato una linea rossa”.

Prescindendo dai metodi attraverso i quali Putin avrebbe risollevato la Russia – i dati economici e il livello di servizi, infrastrutture e sanità della Federazione fotografano una realtà molto diversa da quella evocata da Ragaglini – vorrei soffermarmi sul concetto della “crisi ucraina vissuta come umiliazione”. Parlare di umiliazione russa in relazione alla crisi ucraina significa non riconoscere all’Ucraina la sua natura di stato indipendente né il suo diritto a essere soggetto della Storia, e assimilare il suo popolo, la sua cultura, a quelli russi.

Come ha fatto notare il sito StopFake, è affatto singolare che nel discorso dell’ambasciatore “compaiono quasi tutte le keywords della propaganda russa (tranne quella degli ucraini nazisti), magari pronunciate involontariamente o dovute al fatto che chi vive nella società russa non può evitare il bombardamento mediatico e non rimanerne condizionato”.

Altrettanto grave è quanto asserito dal diplomatico italiano sulla Crimea. “Intanto la Crimea non era il primo Paese che votava per la sua indipendenza in Europa”.
Affermando ciò Ragaglini sembra dimenticare che la Crimea non è un Paese sovrano, ma parte del territorio ucraino, e che un eventuale referendum per sancire la sua indipendenza da Kyiv andava concordato con le autorità ucraine. L’idea della Crimea come territorio russo è un altro dei capisaldi della propaganda russa. Sentire tali affermazioni dalla bocca di un ambasciatore sconcerta per tante ragioni, non ultimo perché contribuisce a rafforzare, nei lettori di un’autorevole testata, un’idea falsa.

Storicamente parlando, la Crimea fu annessa dall’impero russo nel 1783, anche se la colonizzazione avvenne a partire dal 1853. Fu realmente russa dal 1853 al 1917. Con la formazione dell’URSS, poi, dal 1921 al 1945 divenne una repubblica sovietica separata. Dal 1945 al 1954 fece parte della Russia e dal 1954 al 2014 è stata ucraina. In sostanza è stata russa per 73 anni, ucraina per 60 anni, ma tatara per 400 anni.

Altro discorso è la questione del presunto “regalo” di Khrushchev del 1954. La Crimea non fu regalata, bensì scambiata, ai tempi di Khrushchev, ma tale decisione venne presa collegialmente dai vertici del Cremlino, tanto che in calce al documento che ufficializzava questo passaggio troviamo le firme di Pegov e Voroshilov. In cambio l’Ucraina dovette rinunciare a una parte dei propri territori della zona di Taganrog. La Crimea era isolata dal territorio russo e priva di acqua potabile. In seguito, grazie alle opere di ingegneria, l’acqua del Dnipro arrivò in Crimea. Tutto ciò avvenne solo per una migliore gestione economica del territorio, in quanto la Crimea è diretta estensione del territorio ucraino.

Il referendum del 2014 di cui parla Ragaglini, oltre che palesemente manipolato nei suoi risultati finali, è stato imposto alla popolazione locale con kalashnikov e intimidazioni dai famosi ‘omini verdi’.

Crimea is Ukraine

Veniamo ora alle affermazioni sulla NATO che hanno suscitato le proteste di Paolo Alli, presidente dell’Assemblea Parlamentare della Nato, l’organo di raccordo tra i Parlamenti nazionali e l’Alleanza atlantica: “Non è possibile pensare che l’Ucraina entri nella Nato, che poi è il punto focale. Se risolviamo questo problema, risolveremo tutto il resto. Piaccia o meno, è così” afferma Ragaglini rispondendo a Valentino che gli chiede come si esca dalla crisi ucraina.

Ancora una volta le parole dell’ambasciatore sembrano echeggiare quelle del Cremlino e confondono cause ed effetti del conflitto ucraino. La Russia, con buona pace di Ragaglini, è sottoposta a sanzioni perché ha annesso illegalmente parte del territorio ucraino, la Crimea, e perché ha invaso i territori del Donbas fornendo assistenza militare e inviando proxy a combattere nelle fila dei separatisti. Se l’opinione pubblica ucraina è oggi per la maggior parte favorevole a un ingresso nella Nato è solo perché la Russia, violando il Memorandum di Bupadest del 1994, ha invaso il suo territorio.

“I simpatizzanti di Putin in occidente e lo stesso presidente russo giustificano le violazioni del diritto internazionale di cui si macchia continuamente Mosca in virtù del principio di autodeterminazione dei popoli. Poi, però, negano a un popolo sovrano come quello ucraino – o quello georgiano – il diritto di aderire liberamente alla Nato o all’Unione europea: due prospettive tra loro fortemente legate” (Paolo Alli).

All’ambasciatore Ragaglini che invoca il rispetto della Russia da parte della comunità internazionale vorrei dedicare le riflessioni di due storici, Serhii Plokhy e Timothy Snyder, proprio sul tema del (mancato) rispetto del diritto internazionale da parte del Cremlino.

“Per la prima volta dalla fine della Seconda Guerra Mondiale, una grande potenza europea ha fatto guerra a un vicino più debole e ha annesso una parte del territorio di uno stato sovrano. […] L’immotivata aggressione russa contro l’Ucraina ha minacciato le fondamenta dell’ordine internazionale – una minaccia alla quale l’Unione europea e la maggior parte del mondo non erano preparati a rispondere, ma che richiede un’adeguata controazione” (Serhii Plokhy, The Gates of Europe).

“Inaugurata nel 2013 una nuova fase coloniale, i leader e i propagandisti russi hanno negato ai loro vicini ucraini il diritto di esistere o li hanno etichettati come russi di second’ordine. Con parole che ricordano quelle pronunciate da Hitler sugli ucraini (e sui russi), le autorità hanno definito l’Ucraina un’entità creata artificialmente, senza storia, cultura né lingua, appoggiata da un gruppo mondiale di ebrei, omosessuali, europei e americani. […] Il presidente Vladimir Putin ha elaborato una dottrina di politica estera basata sulla guerra etnica. Questo approccio, che ricava dal linguaggio la legittimità a invadere a prescindere, che sia stato usato in Cecoslovacchia da Hitler o in Ucraina da Putin, decostruisce le logiche della sovranità e dei diritti e getta le basi per lo smantellamento degli Stati” (Timothy Snyder, Terra Nera).

Massimiliano Di Pasquale

Articolo apparso per la prima volta su Strade online il 1 agosto 2017

http://stradeonline.it/istituzioni-ed-economia/2986-cortocircuiti-diplomatici-l-ambasciatore-italiano-che-difende-putin