УКРАЇНА НАПЕРЕДОДНІ ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ. ДРУГА ЧАСТИНА

Переклад з італійської  Оксани Завадки

Виняткова невизначеність, яка запанувала наприкінці передвиборчої кампанії голосування на посаду президента України, що відбудеться 31 березня, про що вже йшла мова у попередній  частині цієї статті, не повинна відволікати нас від деяких важливих чинників.

Русофіли

Очевидною наявністю є те, що жоден відверто проросійський кандидат не має шансів виграти вибори. Тому події   1994 року з виборами Кучми на посаду президента, та  2010 року –  Януковича, не в змозі повторитися . Анексія Криму та окупація Донбасу фактично усунули істотну частину електорату, історично пов’язану з Росією. На президентських виборах 2010 року та  під час виборів народних депутатів до Верховної Ради 2012 року  – в 27 виборчих округах Криму та Донбасу, які зараз зайняті Москвою, Віктор Янукович отримав консолідовану підтримку  – близько 90%.

Насамперед, розлад відбувся в листопаді минулого року в межах Опозиційного Блоку (назва, прийнята Партією Регіонів Януковича, після Євромайдану в спробі відновити собі політичну невинність), суперечки між газовим лобі Фірташа та донецьким кланом Ахметова порушили монолітність проросійського фронту,  представленого  на цих виборах трьома кандидатами: Юрієм Бойко, Вадимом Рабіновичем і Олександром Вілкулем. Згідно з усіма опитуваннями, які, однак, можуть  бути не зовсім об’єктивними, єдиним, хто має можливість отримати підтримку 8-9% , у найкращому випадку, та  посісти  п’яте місце , є Юрій Бойко.

У перші тижні березня рейтинг Анатолія Гриценка фактично виріс на кілька  відсотків, приблизно до  9-10%,  у зв’язку з вилученням своїх кандидатур з перегонів деякими претендентами на посаду , такими,  як мер Львова – Андрій Садовий, що висловив  підтримку колишньому міністру в уряді  Тимошенко, Єханурова та Януковича.

Політолог Тарас Кузьо у відеоінтерв’ю на початку березня підкреслив, що в жодній з виборчих програм, представлених 44 кандидатами (після вилучення деяких кандидатур, кількість зменшилася до 39)  не йдеться про членство України у Євразійському Союзі Путіна, про що не говорить навіть Бойко. Це свідчить про певну обережність з боку кандидатів, вельми залежних від Кремля, та підкреслює потенційну розбіжність з ним у цих питаннях , навіть у середовищі  русофільського електорату, зважаючи, що в останнє десятиріччя українська сутність грунтовно змінилася через конфлікт з Москвою. Фактично, згідно  даних Київського науково-дослідного інституту, 72% українців вважають, що воюють з Росією, це ,безумовно, вплинуло й на Схід країни.

За даними опитувань, Бойко переважатиме лише в 3 з 8 областей Східної та Південної України, які раніше були фортецею Партії регіонів, а саме в Харкові, Луганську та Донецьку. Звичайно, Кремль намагатиметься вплинути на результат голосування, але робитиме це, спонсоруючи деяких кандидатів, прихованих за популістським, псевдоєвропейським або, навіть,  патріотичним фасадом, реалізуючи широкий спектр маневрів “гібридної війни”.

Популізм і дезінформація

Втручання та внесення розладу методами гібридної війни,  гібридне аналітичне практикування, організоване кваліфікованими московськими режисерами, безумовно, будуть мати місце й наслідки на майбутніх виборах. Єдине, що важко усвідомити,  який саме вплив вони чинитимуть на психологію виборців. З одного боку, було б раціонально думати, що українці після п’ятирічної гібридної війни вже  здатні викривати російські наративи, які передаються, завдяки фальшивим новинам, а з іншого – надзвичайна популярність, яку відображують  опитування, Володимира Зеленського – абсолютного політичного коміка, неспроможного навіть висловитися українською мовою – мовою країни, яку повинен  представляти у разі його обрання, окреслює карколомний популістський сценарій.

Москва використала ботів і тролів на Twitter, щоб заохотити Leave у референдумі Brexit 2016 року, безпосередньо підтримала Tрампа в напружені моменти американських президентських перегонів того ж року та нападала на проєвропейські сили на виборах останніх трьох років в провідних країнах ЄС, а зараз , що зрозуміло,  активізує ті самі методи, або застосує інші,  аби завдати шкоди Порошенку та маніпулювати почуттями виборця щодо вразливих тем (корупція, війна в Донбасі, тарифи на комунальні послуги та пенсії), які призначені вплинути на вибір під час голосування.

З кінця грудня, коли виборча кампанія була в розпалі, фейкі    (фальшивки), що стосуються України, традиційно присутні в ЗМІ, залежних від Кремля, зафіксували значне зростання. Зокрема, посилилися напади на адміністрацію президента, уряд і Українську Православну Церкву, якa булa визнанa в грудні 2018 року автокефалією Патріархом Константинопольським  – Варфоломієм.

Веб-сайт EU vs Disinfo, який аналізує повідомлення Кремля та спростовує фальшиві новини, що з’являються на шпальтах  головних  російських видань, у щотижневому бюлетені  від 14 березня показав, що менш ніж за три тижні до президентських виборів в Україні кампанія російської дезінформації набрала великих обертів. Український вибочий процес – це постійна болюча тема телевізійних каналів Російської Федерації, які щодня говорять споживачам, що Україна, замість того, щоб рухатися у напрямку Європи, заблокована власним шовінізмом,  що уряд у Києві прагне повернутися до фашистського минулого, що влада, західної спрямованості, знищує російську мову, що Порошенко, у разі переобрання, перетворить країну на бананову республіку і тощо …

Кожен , хто бажає дізнатися більше про дезінформацію та провідні теми переказів Москви про Україну, може звернутися до веб-сайту EU vs Disinfo та отримати консультацію зa цими посиланнями зокрема.

https://euvsdisinfo.eu/disinformation-cases/?text=Ukraine+&disinfo_issue=&date=

https://euvsdisinfo.eu/disinformation-cases/?text=Poroshenko&disinfo_issue=&date=

Опитування та кандидати

Інший важливий фактор – це надійність опитувань. Останні українські виборчі події нагадують американські президентські вибори, які продемонстрували, що опитування вже не є надійним показником виборчого вподобання людей, а перетворилося в реальний інструмент впливу на громадську думку та створення казочок на користь певного кандидата.

Отже, з цієї причини результати голосування можуть бути зовсім несподіваними: люди можуть більше надати  перевагу , ніж очікується, «традиційним» кандидатaм, з підтримкою чільних,  міцних  партійних машин (Порошенко, Тимошенко), зовсім незважаючи на кандидатів середнього рівня, або тих, котрі балатувалися  “з нуля”, тобто без великих фінансових ресурсів та/або сильної партії (Гриценко).

Наразі спробуємо зрозуміти, чому в Україні, на відміну від інших країн,  така чимала кількість кандидатів. Відповідно до опитувань усіх провідних науково-дослідних інститутів, лише шість кандидатів (Бойко, Гриценко, Ляшко, Порошенко, Тимошенко, Зеленський) отримають  більше 5% голосів, і лише три з них: Порошенко, Тимошенко, Зеленський – мають реальну можливость потрапити до другого туру, а  як же  пояснити наявність 33 кандидатів у списку, окрім вже згаданих?

Деякі з них є “технічними кандидатами”, тобто політиками, метою яких є служіння  вагомішим політикам, з якими вони раніше домовилися, дії яких спямовані, наприклад, на  дискредитування головного суперника кандидата, на якого вони працюють, шляхом “компроматних” дій. Додатковою метою технічного кандидата є плутати виборців. Згадаємо про суперечку, що вибухнула наприкінці лютого навколо фігури Юрія Тимошенка, звинувачуваного колишнім помаранчевим активістом, що начебто  він є кандидатом від Порошенка та  єдиною його метою є обдурити виборців і вкрасти їхні голоси. Зазначена гостра суперечка була пов’язана з судовим розслідуванням, під час якого – 6 березня генеральний прокурор України Юрій Луценко оголосив про затримання двох осіб, звинувачених у спробі передати Юрію Тимошенку хабаря у розмірі 5 млн. грн. (близько 160 тис.євро), з наміром переконати його відкликати свою кандидатуру. Ще однією функцією технічного кандидата є використання голосів у другому турі виборів. На думку багатьох спостерігачів, якщо Юлія Тимошенко буде боротися за пост президента з Порошенком чи Зеленським, вона може розраховувати на голоси олігарха з Маріуполя Сергія Тарути.

Тепер ми прямуємо до головної причини, що обумовлює велику кількість кандидатів, а саме, щільний зв’язок поміж президентськими та парламентськими виборами. Для більшості кандидатів  президентські вибори є лише можливістю для проголошення своїх програм і перевірки їх виборчої ваги, з огляду на майбутні парламентські вибори. Оскільки саме Верховна Рада обирає прем’єр-міністра,то для всіх політичних формувань важливо забезпечити якомога  більшу кількість депутатів. Переважна більшість труднощів, з якими зіткнулися реформи Ющенка в помаранчеві роки, виявили слабкість його партії. Порошенко ж навпаки, спираючись на прихильность депутатів своєї партії та  Національного фронту Яценюка, має меншу кількість перешкод у своїх урядових діях.

Звернемо тепер увагу на трьох кандидатів, які, за даними опитувань, матимуть найбільші шанси продовжити боротьбу за президентство у другому турі. Як згадувалося раніше, ймовірність перемоги в першому турі з 50% плюс 1 голос кандидата вважається всіма дослідницькими інститутами  мінімально можливою.

Тимошенко. Популістський “Новий курс”

Народившись 27 листопада 1960 року в робочому кварталі Дніпропетровська (нині Дніпро), Юлія Тимошенко є найбільш суперечною  постаттю в українській політиці на протязі останніх двадцяти років. Підприємницьке минуле в енергетичному секторі дало їй прізвисько – Газова Принцеса. Юлія Володимирівна – майбутня голова уряду, на початку дев’яностих стала фактично монопольним постачальником російського газу на промислові підприємства України. Її політичний референт у Києві – Павло Лазаренко, колишній прем’єр-міністр, на сьогоднішній день, затриманий в США за податкове шахрайство в період його дебюту на політичній сцені в 1996 році.

У 1999 році, після посади голови економічної комісії парламенту, тодішній прем’єр-міністр Віктор Ющенко  призначив її міністром енергетики. Реформістська програма уряду Ющенка, спрямована на боротьбу з нестримною корупцією в країні, дуже скоро зіткнулася з інтересами олігархів, які змусили президента Кучму звільнити уряд Ющенка.

У лютому 2001 року Тимошенко була заарештована за фальсифікацію документів та незаконне ввезення газу. Звинувачення, на думку Юлії Володимирівни, базувалося на підставі фальшивих документів, створених оточенням Кучми за домовленістю з олігархами, які виступали проти ринкових реформ. Звільнена вже наступного тижня,  Тимошенко стає ключовою фігурою опозиційного протистояння по відношенню до режиму, що через чотири роки призведе до Помаранчевої Революції.

У лютому 2005 року Президент Віктор Ющенко призначив її прем’єром першого помаранчевого уряду. Але союз двох лідерів Майдану невдовзі виявиться проблематичним. Ющенко й Тимошенко, незважаючи на спільний вибір європейського та прозахідного курсу, мають дуже відмінні особистості, різні стратегічні бачення й діаметрально протилежний спосіб ведення політики. Кілька років по тому Ющенко визначить Тимошенко головним дестабілізуючим фактором  в Україні, оскільки за вочевидь патріотичною маскою, приховується сутність проросійська.

У лютому 2010 року Тимошенко, хоча й отримала певну кількість голосів, проте зазнала поразки у другому турі президентських виборів, у яких переміг Янукович. У травні 2011 року режим Януковича увя’знює свого опонента. Тимошенко, звинувачена в “зловживанні службовим становищем”, тому що за власною ініціативою та без згоди Ради міністрів підписала в 2009 році з путіновською Росією  занадто обтяжливий  договір постачання російського газу в Україну. 11 жовтня 2011 року  на судовому засіданні Тимошенко засудили до семи років позбавлення волі та зобов’язали  сплатити штраф у розмірі 188 мільйонів доларів,  що в свою чергу було  засуджено Брюсселем з причин “відсутності міжнародних стандартів справедливості, прозорості та незалежності»,

Таким чином, колишня помаранчева активістка перетворюється у найпомітнішу жертву корумпованого та авторитарного режиму Януковича. Незважаючи на численні заклики про її звільнення помітними    міжнародними політиками, Юлія Володимирівна буде звільнена з в’язниці лише 22 лютого 2014 року в ту божевільну суботу, коли Янукович покине Україну, а Рада призначить Олександра Турчинова тимчасовим спікером.  Три місяці по тому Тимошенко знову намагалася піднятися на Банкову, пропонуючи свою кандидатуру, але її підтримка зупинилася на 12,8%.

Тимошенко пропонує свою кандидатуру  третій раз поспіль у виборчих перегонах, що розпочалися в червні 2018 року, і це не дивує тих, хто знає рішучість, силу та амбіції колишньої Газової Принцеси. На відміну від неї іншому “багаторазовому” кандидатові –  Анатолію Гриценко (це третя спроба й для нього) не вистачає харизми, він  не викликає очевидною симпатії електорату,  має проблеми з тим, як подати себе в привабливому світлі. Юлія Тимошенко зберегла здатність привертати до себе увагу на екрані та спокушати певну частину електорату, завдяки ораторским здібностям та риторичним вивертам.

У сьогоденному політичному світі, що характеризується популізмом, той факт, що Тимошенко ( за даними сайту Vox Ukraine, аналізуючому заяви українських політиків, вона найбільше обманює виборців , з рівнем фальшивості 80%) має пристрасть до брехні, здавалося б, не впливає занадто сильно на певні верстви населення, бо зазвичай, це пенсіонери з низьким рівнем освіти та “совковим” менталітетом. Але продовжимо  згідно послідовності. Залишимо осторонь питання,  чи Тимошенко є проектом Москви, хоч і дуже вишуканим, (зараз різноманітні аналітики й політичні коментатори підтримують тезу Ющенка), і зупинимося на виборчій програмі колишнього помаранчевого прем’єра та її публічних виступах.

“Новий курс для України” – це лозунг, обраний Тимошенко для президентських виборів 2019 року. Юлія Володимирівна, яка назвала свою програму реформістською, у певному сенсі, рузвельтським Новим курсом, стверджує, що країна за ці п’ять років не здійснила жодної реформи, а надто, що уряд, під кермуванням Яценюка та Гройсмана, які змінювали один одного під час президентства Порошенка, провів політичний акт “зубожіння”, “винищення” й “геноциду” для українців.

Цікаво відзначити, що крім погрозливих промов з використанням демагогічних термінів, так звані реформістські та проєвропейські бажання Тимошенко, не знаходять підтвердження в поведінці депутатів її партії, які систематично голосували проти будь-якої реформи у важливих секторах: енергетика, охорона здоров’я, сільськогосподарські землі, пенсії, правосуддя. Незважаючи на реформістську риторику, Тимошенко фактично намагалася запобігти впровадженню важливих реформ, необхідних для модернізації країни та відкриття її для конкуренції та прозорості, за справою заперечуючого голосу її депутатів.

Напади на міністра охорони здоров’я – Уляну Супрун, жертву кампанії з дезінформації, в якій Тимошенко стверджувала, нібито  Супрун була відряджена ​​Сполученими Штатами задля проведення експериментів над українським населенням (див.теми проти вакцинації), свідчить про Тимошенко, як про політика, що вживає найжахливіші методи та засоби  популістів. Напади на Міжнародний Валютний Фонд, без допомоги якого Україна мала б проблеми після Майдану, її бажання вирішити питання Криму за допомогою Китаю, який на перемовах з Радою Безпеки ООН з 2014 р. та по сьогодення систематично голосує тотожно Росії, або, в найкращому випадку, утриму ється від голосування ,але ніколи не віддає голосу на користь України,наприклад,  звинувативши в публічних дебатах американського спецпредставника в Україні -Курта Волкера в тому, що останній є прихильником Порошенко – це все кидає  тінь на можливе президентство Тимошенко.

Зеленський.  Нічого справжнього, але все можливо.

Справжнім відкриттям цих виборів слугує постать Володимира Зеленського, сорокарічного телевізійного коміка, який офіційно оголосив про свою кандидатуру 31 грудня 2018 року на каналі “1+1”, який належить олігархові  Ігорю Коломойському, під час трансляції традиційного звернення, з нагоди Нового року, Президента Порошенка.

Вибір зовсім не випадковий, що допомагає усвідомити обрис кандидатури, враз з запланованою, обміркованою маркетинговою стратегією та цинізмом, що базується на розчаруваннях і невдоволеннях людей війною. Зеленський, незважаючи на те, що походить з промислового південного сходу України  й народився в 1978 році в Кривому Розі, знаному за радянських часів своїми металургійними заводами, не є класичним проросійським кандидатом.

Зеленський – це мультимедійний продукт, грамотно побудований з використанням засад політичної фантастики, якa в добу, коли важко розпізнати істину, стає політикою. Ми не знаємо, чи за Зеленським стоїть Кремль, усвідомлюємо лише, що його найняв олігарх Коломойський для того, щоб перемогти свого затятого ворога – Порошенка, але перетворення актора телесеріалу “Слуга народу” в кандидата у президенти, який може служити людям краще, ніж нинішні політики, маючи програму, продиктовану самим народом, подібно до постаті, яку грає на телебаченні, гідній сьогоднішньої російської драматургії, де, як характеризує її  Померанцев: “Нічого справжнього, але все можливо”.

Те, що Зеленський схожий на Беппе Ґрілло, як зазначила українська журналістка в Італії з «Радіо Свобода» Наталія Кудрик, не допомагає зрозуміти складність і небезпеку “слуги народу”, що перетворився у “кандидата від народу”. Незважаючи на те, що Зеленський і Ґрілло подібно звернулися до електорату, що втомився від традиційної політики, рух Ґрілло представив  на виборах політичну платформу, хоча й сумнівну, але змістовну, після багатьох років вуличних демонстрацій. Зеленський, стверджуючи, що програму йому надасть народ, доводить відсутність  конкретного  плану дій.

Найсумнішим в цій історії є те, що деякі міжнародні коментатори вважають коміка без політичного досвіду найкращим варіантом для країни, що (це слід пам’ятати!) воює з Росією.

Порошенко. Голос, що торує шлях до Європи.

Закінчуючи першу частину цієї довгої статті, підкреслюю, що деякі безсумнівні успіхи Порошенка : підписання Угоди про Асоціацію з ЄС, стабілізація  економіки,  лібералізація візового режиму, реформи в енергетичному секторі, банківській справі та охороні здоров’я, впровадження системи електронних закупівель ProZorro, формування ефективної та професійної армії, –  можуть виявитися недостатніми для гарантованого надання повторного мандату довіри.

Незважаючи на те, що  кампанія Порошенка акцентує на змінах, що відбулися в Україні протягом останніх п’яти років, з впровадженням  більшої кількості реформ, ніж за попередні двадцять три роки, існує реальний ризик того, що нинішній власник кабінету на  Банковій не переможе під час голосування і буде змушений поступитися місцем Зеленському чи Тимошенко, чи навіть  не буде мати шансів на місце у другому турі.

Парадокс Порошенка, як його окреслив американський політолог Олександр Мотиль, полягає в тому, що президент, який домігся відчутних результатів шляхом реформ, не повинен  мати жодних проблем у виборі на другий термін і повинен легко перемогти кандидатів, які говорять лише те, що хоче чути народ та заграє з Москвою. Але так не сталося. Найчастіше звинувачують нинішнього президента у тому, що він недостатньо боровся з корупцією.

Немає сумніву, що корупція залишається однією з найбільш вагомих проблем, що стоять перед Україною, але стверджувати, що нічого не зроблено, помилково. Дослідження, проведене авторитетним Інститутом Економічних і Політичних Досліджень у Києві, довело, що антикорупційні заходи, які проводилися під час президентства Порошенка, дозволили на 6% підвищити ВВП (Валовий Внутрішній Продукт), тобто на 6 мільярдів доларів.

Цифра, яка значно підвищила рейтинг України у Світовому Банку, як країни, де “легше вести бізнес”. Україна повинна продовжувати цей шлях на прогресивне зближення з євроатлантичними інституціями, щоб  досягти успіху. І єдиним вірогідним кандидатом для такого завдання є Петро Порошенко.

 Массіміліано Ді Паскуалє

(https://www.stradeonline.it/istituzioni-ed-economia/3892-l-ucraina-verso-le-elezioni-presidenziali-seconda-parte?fbclid=IwAR2J30h8t7V2VI1VHFb8_teEA_wCy969vlhawoxLRgnuAh5KuG0m14Jtj9E)

 

 

 

 

 

 

Advertisements

УКРАЇНА ДО ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ. ПЕРША ЧАСТИНА

(Український переклад – Оксана Завадка)

У неділю, 31 березня, українські виборці вийдуть на вибори, щоб обрати нового  власника кабінету на  Банковій. Президентські вибори, на думку всіх  політичних аналітиків, є найбільш невизначеними за останні 28 років  після тривалого передвиборного сезону, який закінчиться восени голосуванням за відновлення Верховної Ради однопалатного українського парламенту.

Я навмисно використовував вислів “довгий передвиборний сезон”, тому що на відміну від виборів у травні 2014 року, які у першому турі увінчали перемогою Петра Порошенка майже 55% голосів, цього разу, щоб  визначити, хто буде вести Україну в найближчі п’ять років, необхідно вдатися до балотування, що запрограмоване на 21 квітня. Більше того, коли сьомий президент України офіційно вступить на посаду  (офіційне відкриття заплановано на 3 червня), виборча кампанія для парламентських виборів вже  буде розпочата.

Невизначеність щодо кінцевого результату голосування та імена двох кандидатів, які змагатимуться у другому турі, не є єдиними новинками цих виборів. Соціально-економічний та геополітичний сценарій України глибоко змінився внаслідок війни на Донбасі, у звязку з анексією Криму Російською Федерацією, прогресивним наближенням Києва до Європи та Атлантичного Aльянсу, та визнання незалежності Української Православної Церкви  від Москви Константинопольським патріархом у грудні 2018 року, зазнала змін i політична діалектика та концептуальні категорії, які раніше використовувалися для аналізу української політики.

Виникнення в глобальному масштабі популістської хвилі змінило навіть у Києві політичні плани партій і рухів. У країні, що воює з Росією,  формування, давно пов’язані з Москвою, змушені вживати “лексикон мімів”, щоб  обмежити втрату голосів, вживаючи нові маркетингові стратегії, які дуже відрізняються від минулих.

Довгий час ми в Італії аналізували українські вибори через спрощену, а також не зовсім правдиву парадигму  Схід / Захід  з двох платформ,  в яких російськомовний електорат, розташований переважно у східних регіонах, і європеїстський електорат із західних регіонів і їх політичні пропозиції – одна з проросійських кандидатів, друга з проєвропейськими кандидатами.

Питання, очевидно, складніше. На виборчі потоки та динаміку впливає контраст між містом/селом, політичною силою різних олігархічних груп у різних областях, ступінь ” знерадянщення ” електорату та інші чинники, не кажучи вже про етнічно-мовні.

Перед тим, як детально розглянути в статті, що вийде у наступному тижні теж тут в “Strade”, про різних кандидатів, які змагаються за президентство України в 2019 році, мені здається, що буде корисним переглянути те, що відбулося в минулому, щоб побачити краще прогресивний, хоча й повільний, процес емансипації країни з радянської спадщини.

На перших президентських виборах, що відбулися в грудні 1991 року і референдумi, що підтверджує проголошену 24 серпня Hезалежність, ми бачимо зіткнення між колишньою людиною радянської номенклатури, Леонідом Кравчуком і двома колишніми дисидентами: В’ячеславом Чорноволом і Левком Лук’яненком. Вихід у першому турі з 62% голосів Кравчука, який з великим відривом переміг і Чорновола (23%), і Лук’яненка (4,5%).

 

Перемога Кравчука, колишнього директора відділу пропаганди та агітації ЦК КПУ, є результатом розумної виборчої кампанії, в якій колишній апаратник зосереджується на питаннях економічної незалежності, підкреслюючи ,що Україна – це зерносховище Європи, яка живить Росію та інші радянські республіки. З незалежністю, на думку Кравчука,  українські стандарти життя, які на той час перевищували російські, ще більше зростали б. Виборча кампанія Кравчука – це, по суті, кампанія за згоду на референдум на користь незалежності від Москви.

Вийшовши з лав Комуністичної партії, Леоніду Макаровичу також вдалося завоювати русофонський електорат Сходу і Криму, який ніколи б не проголосував за Чорновола, колишнього лідера Руху, який вважався надто націоналістичним.

Через три роки він знову  подає свою кандидатуру на голосування. Президентство Кравчука (1991-1994), яке характеризується пошуком вирішень нагальних питань міжнародної політики, таких, як питання національності, територіальності та ядерної зброї з Росією, провокує параліч внутрішньої політики, що блокує перехід від економіки pадянського планування до вільного ринку, і політико-інституційнy трансформацію, або демонтаж апарату, успадкованого від СРСР,  народження багатопартійної системи.

Визначила долю президентських виборів серйозна економічна криза, спричинена невдалим переходом на вільний ринок (у 1993 році рівень інфляції становив 10.200%) і розрив зв’язків з Росією. 10 червня 1994 року на голосуваннях Леонід Кучма переміг Леоніда Кравчука і був обраний другим Президентом України.

Поразка Кравчука в основному обумовлена ​​двома факторами: економічною кризою, що різко знизила рівень життя переважної більшості громадян, і його сприйняття російськомовними жителями Сходу України як занадто націоналістичного, а на Заході – тільки  з вигляду патріота, але не по суті, таким чином незадовільняючи як тих, що хотіли би більш тісних зв’язків з Москвою, так і тих, хто претендував на народження «нерадянської» держави, яка незабаром мала б ввійти в список  європейських демократичних держав.

Але справжня причина, чому 52% українців обирають Кучму у другому турі, тому що вони роблять ставку на його здатність вивести країну з економічного глухого кута, в якому вона опинилася з розпадом СРСР. Через рік після інавгурації Кучми економічні реформи, які, як здавалося, швидко набирали ходи, раптом почали сповільнюватися. І це не було дивно, враховуючи те, що обрання колишнього директора ракетного заводу «Південмаш» у Дніпропетровську відбулося завдяки ” східно-російськомовному” голосуванню та фундаментальній підтримці колишньої Kомуністичної Партії.

З Кучмою Україна починає багатовекторну політику з Брюсселем, Вашингтоном і Москвою, але там не досягає успіху, оскільки  затягаються структурні реформи (в економіці, державному управлінні, обороні, сільському господарстві), необхідні для модернізації країни і чим фактично сприяє інтересам хижих олігархій Сходу, насамперед донецьких і дніпропетровських кланів, заганяючи Україну в згубне геополітичне обмеження.

На виборах 1999 року, незважаючи на різке зниження популярності, Кучмі все ж таки вдалося виграти другий термін. Завдяки підтримці деяких олігархів, головним чином Віктора Медведчука, Ігоря Бакая та Віктора Пінчука, які гарантують йому істотне фінансування та ефективне висвітлення у найважливіших телепрограмах, Кучма перемагає Петра Симоненка, грубого донецького сталінця, використовуючи страх до повернення до уряду комуністів, пов’язаних з Москвою.

Цікаво відзначити, що в 1994 році Кучма представився як проросійський кандидат, а п’ять років по тому, коли зник в автокатастрофі з незрозумілих обставин Чорновiл, кандидатом від Кремля був Симоненко.

Друге, катастрофічне президентство Кучми. У внутрішній політиці Президент більше не має сил діяти як арбітр між різними олігархічними кланами і  коритися волі донецьких олігархів, у зовнішньополітичних відносинах з ЄС і Сполученими Штатами тепер Україна є  на найнижчому історичному рівні  через серйозні міжнародні скандали, у яких бачать його участь,  активізація громадянської свідомості призводить до Помаранчевої Pеволюції. У листопаді 2004 року люди виходять на вулиці, щоб засудити виборчі фальсифікації, здійснені адміністрацією Кучми і донецькими олігархами  у просуванні  промосковського кандидата від Донецька Віктора Януковича.

Після декількох тижнів протестів Верховний Суд України анулює рішення 21 листопада 2004 року, визнавши його недосконалим, і наказує повторення другого туру 26 грудня, у якому переможе Ющенко з 51,2% голосів проти 44,2% Януковича.

Помаранчеві роки (2005-2010) повні сподівань, але з політичної точки зору виявляться досить розчаровуючими. Між президентом Ющенком та прем’єр-міністром Тимошенко продовжуються конфлікти ,у парламенті між виконавчою владою та президентом також багато непорозумінь, які з самого початку підривають реформаторський порядок, намічений Ющенком під час його президентства.

Проте Помаранчева Pеволюція знаменує собою фундаментальну межу в історії країни. Вперше після проголошення незалежності України 1991 року українці відчувають, що вони можуть бути творцями змін в історії. Помаранчеве гасло ” Разом Нас Багато ” символізує союз сил, симптом зрілого громадянського суспільства,  це гасло знову повторять дев’ять років по тому активісти Майдану, які в лютому 2014 року повалять клептократичний режим Януковича , протестуючи на площі.

 

Янукович після президентських виборів в лютому 2010 року, перемігвши у другому турі колишнього прем’єр-міністра помаранчевої України Юлії Тимошенко, фактично встановлює мафіозний режим, він  не тільки продасть націю Москві, на останньому етапі він навіть розстріляє своій власний народ. Коли 25 травня 2014 року українські виборці зібралися голосувати, щоб обрати свого Президента, було зрозуміло, що післямайданівська Україна – це глибоко змінена країна.

Незважаючи на те, що народне повстання перемогло клептократичний режим Януковича, виявивши волю українського народу залишити пост-радянську епоху і бажання почати нову фазу в своїй історії, мусило рахуватися з вороже націленою Москвою. Через п’ять днів після втечі Януковича 22 лютого 2014 року Путін посилає перший військовий контингент до Криму i анексує український півострів до Російської Федерації 16 березня через «референдум», проведений силою, фальсифікацією, залякуванням та порушенням Будапештського меморандуму 1994 року.

Боязкий відгук ЄС та Сполучених Штатів на анексію Криму, а саме введення економічних санкцій проти Москви, не приводить до більш м’якої поведінки воюючу позицію Кремля, який після вторгнення на український півострів посилає військовослужбовців т.зв. “захисників” на Донбас і відкриває військовий фронт на глибокому сході України.

На виборах у травні 2014 року перемога Петра Порошенка у першому ж турі (54,7%)  виділяється суттєвим проміжком між ним і  Юлею Тимошенко (12,8) i обумовлена його ​​славою “шоколадного короля” ,  бо у ньому бачать  сильного, впевненого та здатного приймати рішення лідера. ” Жити по-новому” – це гасло, прийняте Порошенком для виборчої кампанії, яка заснована, по суті, на двох темах: вибір європейської спільноти та боротьба з корупцією.

Дипломатичний поміркований підхід Порошенка, котрий не вживає авторитарних методів Януковича і використовує слова українського інтелігента Михайла Дубинянського «трибалізм Галичини і Донбасу» переконує навіть найбільш критичних виборців, що в кінцевому підсумку голосують за нього, можливо, крутячи носом. Голосують, щоб уникнути  другого туру і гарантувати стабільність країні, що воює, що потребує  начальника Збройних Сил і відновити армію, зруйновану злісною політикою Януковича.

Анексія Криму і окупація Донбасу перетворили голосування 2014 року на певну ставку на лідера, який краще захищав би Україну від гібридної війни, розв’язаної Москвою. Через п’ять років ситуація знову змінилася. Триваючий конфлікт з Росією та загальне відчуття невдоволення та недовіри до політики, постійно використовуються популістськими та проросійськими рухами, що iстворилo атмосферу крайньої невизначеності щодо кінцевого результату голосування.

У першому турі, за даними опитувань, жоден з більш ніж 40 офіційно зареєстрованих кандидатів, не набере і 20%. У цьому контексті я бачу безсумнівні успіхи нинішнього президентства, згадавши підписання Угоди з ЄС, стабілізацію економіки (починаючи з 2016 року, повернення ВВП до зростання), реформи в енергетичній, банківській та медичній галузях, впровадження системи електронних закупівель ProZorro, яка гарантує більшу прозорість у системі закупівель, формування ефективної та професійної армії. Але цього може бути недостатньою, щоб гарантувати Петру Порошенку другий мандат.

(https://www.stradeonline.it/istituzioni-ed-economia/3881-l-ucraina-verso-le-elezioni-presidenziali-prima-parte)

Массіміліано Ді Паскуалє

https://hromadske.ua/posts/ya-pyshu-knyhu-pro-mazepu-i-banderu-italiiskyi-zhurnalist

https://www.radiosvoboda.org/a/29361682.html

http://uacrisis.org/ua/44917-italy

https://day.kyiv.ua/uk/article/media/pokazaty-ukrayinu-bez-stereotypiv-i-shtampiv

https://detector.media/infospace/article/128476/2017-07-30-italiiskii-zhurnalist-virishiv-napisati-knizhku-cherez-neobektivne-visvitlennya-v-italii-podii-v-ukraini/

http://bukvoid.com.ua/events/meetings/2016/07/06/120723.html

 

 

Abbecedario Ucraino – Genesi di un progetto

Quando nel 1991 l’Ucraina ottenne l’indipendenza da Mosca, questa nuova nazione, “una sorpresa nelle cancellerie, nelle università e nei consigli di amministrazione occidentali”, così la definì lo storico Andrew Wilson nel saggio The Ukrainians. Unexpected Nation, in Italia era più inattesa che altrove. Il nostro Paese, che aveva sempre avuto un rapporto stretto e privilegiato con l’Unione Sovietica in ambito politico ed economico, ebbe difficoltà a concepire l’Ucraina come entità statuale indipendente. Nonostante l’URSS fosse un’unione federale di 15 repubbliche, a cui la costituzione sovietica garantiva, in teoria, il diritto di recesso, l’intellighenzia italiana finiva spesso per identificare l’Unione Sovietica con la Russia. Unione Sovietica e Russia venivano frequentemente usati come sinonimi da politici e giornalisti generando equivoci e confusione nell’opinione pubblica. Equivoci che sarebbero continuati anche dopo l’implosione del gigante sovietico.

Negli anni immediatamente successivi al dissolvimento dell’URSS, l’Italia cercò, non senza difficoltà, di comprendere il nuovo scenario geopolitico emerso dal collasso di un’altra ex confederazione socialista, la Jugoslavia. La guerra in Slovenia, Croazia, Serbia, Bosnia Erzegovina e successivamente in Kosovo aveva molte più implicazioni per il nostro Paese, dal momento che avveniva in territori limitrofi al nostro Paese.

Questo focus sui Balcani contribuì a ritardare la comprensione delle dinamiche geopolitiche nell’ex URSS. Per lungo tempo l’Ucraina rimase una sorta di oggetto misterioso per il pubblico italiano e tutto lo spazio post-sovietico continuò a essere, superficialmente, rubricato come Russia.

Fino alla Rivoluzione Arancione del 2004, l’Ucraina risulta pressoché assente dai notiziari televisivi e dalla stampa nostrana. L’unica parziale eccezione a questo trend generale è rappresentata dalla pubblicazione sporadica di articoli di geopolitica su poche riviste specializzate.

Nella stragrande maggioranza di questi scritti il Paese viene presentato come una sorta di appendice della Russia che prima o poi avrebbe aderito o sarebbe stato costretto ad aderire alla Federazione Russa o, nel peggiore dei casi, sarebbe stato diviso in due parti, una ucrainofona a Ovest, l’altra russofona a Est. A parte qualificate eccezioni, coloro che si occupano di Ucraina sono spesso ex corrispondenti da Mosca dei tempi sovietici o addirittura analisti vicini al Cremlino. Analisi povere e polarizzate – sorta di copia e incolla di articoli provenienti soprattutto da media russi e, in misura minore, da fonti occidentali – testimoniano come in Italia manchino esperti di Ucraina o che i pochi ucrainisti italiani non vengano quasi mai interpellati.

La prima volta che gli italiani sentono parlare di Ucraina è nel novembre 2004 con le proteste di piazza, passate alla storia come Rivoluzione Arancione. L’avvenimento coglie di sorpresa la maggioranza dei media autoctoni. La scarsa conoscenza della storia e della politica ucraina, unita al fatto che gli eventi vengono raccontati avvalendosi per lo più di informazioni provenienti da televisioni e agenzie stampa russe, dà vita a una narrazione parziale. La situazione è talmente imbarazzante che Giovanna Brogi, Presidente dell’AISU (Associazione Italiana di Studi Ucraini) invia una lettera aperta ai direttori della RAI TV chiedendo una copertura più equilibrata. Se la RAI non fosse stata in grado di inviare un corrispondente a Kyiv avrebbe potuto trasmettere anche informazioni provenienti da televisioni e agenzie di stampa polacche, che avevano corrispondenti in Ucraina, non solo da quelle russe. Nessuno replica a quella lettera aperta pubblicata sulle pagine del Corriere della Sera.

Negli anni seguenti l’Ucraina scompare di nuovo dai radar dei media italiani fatta eccezione per le vicende riguardanti le guerre del gas tra Mosca e Kyiv dell’epoca arancione. Nel 2012, quando l’Ucraina si accinge ad ospitare insieme alla Polonia gli europei di calcio, i media italiani sembrano più preoccupati dalle uccisioni di cani randagi per ripulire le strade in vista dell’appuntamento sportivo che dalle gravi violazione dei diritti umani che avvengono sotto la presidenza di Viktor Yanukovych.

Il caso Tymoshenko, che riceve ampia copertura mediatica a livello internazionale, con alcuni paesi della UE che minacciano di boicottare Euro 2012 in caso di mancata scarcerazione dell’ex Primo Ministro, in Italia viene quasi ignorato o dipinto semplicemente come una guerra tra oligarchi. Solo pochi giornalisti indipendenti esprimono le loro preoccupazioni per il degrado subito dalla democrazia ucraina con l’avvento di Yanukovych. La maggior parte di essi non sembra curarsi dei processi di giustizia selettiva che riguardano Yuliya Tymoshenko e l’ex ministro degli Interni Yuriy Lutsenko. Nel maggio 2012 Ian Kelly, ambasciatore statunitense presso l’OSCE (Organizzazione per la sicurezza e la cooperazione in Europa) riferirà di ben tredici funzionari del governo Tymoshenko – 4 ministri, 5 viceministri, 2 capi d’agenzia, un governatore e il responsabile del monopolio del gas di stato – finiti dietro le sbarre per ragioni politiche.

Quando nel novembre 2013 inizia la prima ondata di proteste di Euromaidan a Kyiv, la situazione sul fronte dei media è pressoché simile a quella di nove anni prima. A mano a mano che gli eventi a Kyiv e nel resto del Paese peggiorano, quello che inizialmente era solo un punto di vista pro-russo, dovuto in parte alla poca conoscenza della politica ucraina, si trasforma in una narrazione Mosco-centrica da cui nessun organo di stampa risulta totalmente immune.

In molti giornali, pubblicazioni on line e persino dossier televisivi il governo di Kyiv viene definito una giunta nazista utilizzando lo stesso linguaggio della stampa russa.

Potremmo citare tanti esempi di disinformazione che si sono succeduti dallo scoppio del conflitto fino ad ora, ma il punto chiave è un altro. La narrazione russa veicolata da molti media italiani trova terreno fertile anche a causa della scarsa conoscenza della cultura e della storia ucraina nel nostro Paese.

A partire dal gennaio 2014 ho partecipato in qualità di ucrainista e di esperto di ex URSS a decine di incontri in tutta Italia dedicati alla crisi ucraina. Nel corso di questi dibattiti ho potuto constatare di persona l’esistenza di un pubblico interessato alle vicende dell’Ucraina che purtroppo non trovava testi di riferimento per approfondire certe tematiche.

Il progetto Abbecedario Ucraino nasce alla fine del 2014 per cercare di fornire una risposta a questa urgenza di carattere informativo. Nasce sotto forma di abbecedario, con un formato A-Z, e si avvale di un registro narrativo volutamente composito, che compendia al suo interno profili biografici, reportage, ritratti letterari, analisi geopolitiche, proprio per avvicinare il maggior numero di lettori.

Sono da sempre convinto che la cultura non debba essere confinata entro l’angusta e autoreferenziale turris eburnea dell’accademia, ma aprirsi a un pubblico più vasto, se vuole provare ad avere un impatto sulla società.

Abbecedario Ucraino è stato concepito come un’opera divulgativa nell’accezione più nobile del termine. Per facilitarne la fruizione, in accordo con l’editore Gaspari (https://www.gasparieditore.it/), ho deciso di dividere il saggio in due volumi.

Il primo approfondisce le tematiche politiche, storiche e culturali che hanno interessato l’Ucraina dal 1991, anno dell’indipendenza, fino ad oggi. Semplificando potremmo dire che in questo tomo, oltre ai ritratti di personaggi di primo piano della politica ucraina (Poroshenko, Saakashvili, Tymoshenko, Yanukovych, Yushchenko) e agli eventi più importanti a livello socio-economico (Indipendenza, Stagione degli Oligarchi, Rivoluzione Arancione), il lettore troverà risposta a molti dei quesiti emersi in tutta la loro drammaticità con il Maidan di Kyiv (Crimea, Donbas, Euromaidan). Accanto a queste voci, essenziali per ricostruire il panorama politico ed economico degli ultimi ventisette anni, trovano spazio lemmi che approfondiscono specifiche questioni culturali e storiche (Diaspora Ucraina, Italiani di Crimea), ritratti di scrittori contemporanei ucraini o legati all’Ucraina (Limonov, Zhadan) e fenomeni di costume (Femen).

Il secondo volume, che uscirà nel 2019, si occuperà invece di protagonisti e di eventi della storia ucraina la cui eredità risulta fondamentale per una corretta comprensione delle problematiche politico-culturali attuali (Rus di Kyiv, Cosaccato, Mazepa, Bandera, Holodomor, Chornobyl, etc).

Per informazioni e aggiornamenti

https://www.facebook.com/Abbecedario-Ucraino-2089959197915114/

Massimiliano Di Pasquale

 

Cortocircuiti diplomatici: l’ambasciatore italiano che difende Putin

Galateo diplomatico, equilibrio, coerenza con gli indirizzi di politica estera del Paese che si rappresenta sono tre regole a cui un diplomatico non dovrebbe mai abdicare nell’esercizio delle proprie funzioni, a maggior ragione se l’incarico svolto è quello di ambasciatore.

Per comprendere il ruolo della diplomazia in Italia e il suo legame con il Ministero degli Esteri è utile leggere quanto scritto sul sito della Farnesina: “Nella gestione delle relazioni internazionali, il Ministero degli Affari Esteri contribuisce a individuare e definire l’interesse nazionale, sia esso politico, economico, culturale o sociale, e, tramite le strutture di cui dispone, se ne fa promotore ed esecutore”.

Il passo chiarisce in modo inequivocabile come i diplomatici di ogni rango debbano essere promotori ed esecutori dell’interesse nazionale. Interesse nazionale che viene individuato da un organo politico, il Ministero degli Esteri. Quest’ultimo punto è fondamentale per comprendere le critiche piovute sull’ambasciatore italiano a Mosca, Cesare Maria Ragaglini, all’indomani dell’intervista pubblicata dal Corriere della Sera martedì 25 luglio.

Il pezzo, a firma Paolo Valentino (già autore di un’intervista con Vladimir Putin nel giugno 2015, considerata da alcuni un po’ troppo accomodante con l’inquilino del Cremlino), aveva come oggetto i rapporti tra Italia e Russia, la crisi ucraina e il ruolo della NATO.

Le risposte fornite da Ragaglini, in evidente contraddizione con la posizione ufficiale del governo italiano – ribadita dal premier Gentiloni anche a fine giugno, quando l’Europa aveva confermato le sanzioni alla Russia – hanno provocato la reazione indignata dell’ambasciatore ucraino in Italia Yevhen Perelygin, del presidente dell’Assemblea Parlamentare della Nato Paolo Alli e del presidente della Commissione Affari Esteri della Camera Fabrizio Cicchitto.

Un’analisi puntuale delle affermazioni di Ragaglini paleserà in maniera lampante il motivo per cui le tre figure istituzionali sopracitate abbiano stigmatizzato le parole del diplomatico italiano e sottolineato la grave gaffe diplomatica causata dal suo comportamento.

“Non condividiamo molte delle osservazioni fatte dall’ambasciatore italiano in Russia Cesare Ragaglini. L’annessione della Crimea è stata una patente violazione del diritto internazionale ed è grave che essa venga sostanzialmente giustificata da un ambasciatore italiano […] Già la Russia è rappresentata in Italia e in altre nazioni da ambasciatori di alto livello e professionalità e non ha certo bisogno che questa funzione venga svolta da ambasciatori italiani” (Fabrizio Cicchitto).
“Ragaglini può dire quello che vuole, ma finché Putin continuerà a violare il diritto internazionale, le sanzioni saranno inevitabili” (Paolo Alli).
“L’Ambasciatore italiano a Mosca Cesare Maria Ragaglini, nella sua intervista al Corriere della Sera, ha rilasciato dichiarazioni ambigue e controverse, ed è il caso di dirlo, quasi certamente non in linea con l’indirizzo politico del paese, l’Italia, che egli rappresenta a Mosca. Non è chiaro a nessuno, così come non è chiaro a noi, come l’Ambasciatore possa dichiarare apertamente posizioni fuori dalle sue competenze” (Yevhen Perelygin).

Procediamo con ordine partendo dall’incipit del pezzo, un virgolettato in cui Ragaglini afferma testualmente: “Penso che il presidente Putin veda nell’Europa un partner naturale. La cosa che lui e i russi si aspettano dalla comunità internazionale è il rispetto. Non è solo una questione sentimentale. In realtà racchiude una parabola. Dopo l’implosione dell’Urss, la Russia si è trovata sull’orlo del fallimento, depredata delle sue risorse, destabilizzata, indebolita militarmente, privata del suo status di grande potenza, dominata da un senso generale di insicurezza. Putin ha risollevato il Paese e dopo la crisi ucraina, vissuta come l’ultima umiliazione, ha tracciato una linea rossa”.

Chi conosce la storia più recente della Russia non potrà che scorgere in queste affermazioni i capisaldi della vulgata di Putin, ossia la teoria della Russia umiliata, il reputare il crollo dell’URSS la più grave catastrofe del secolo scorso e il considerare l’Ucraina non uno stato sovrano, ma un’appendice della Russia stessa. Che simili affermazioni vengano fatte non dall’ambasciatore russo a Roma, ma dal suo omologo italiano a Mosca, è davvero sorprendente.

A sorprendere, poi, non è solo l’inopportunità di tali asserzioni da parte di un funzionario definito da Paolo Valentino “uno dei migliori diplomatici italiani”, ma la grossolanità della ricostruzione storica.

Il crollo dell’Impero Sovietico è stato oggetto di analisi approfondite da parte di illustri sovietologi – tra i contributi più interessanti citerei il volume di Andrea Graziosi, L’Urss dal trionfo al degrado (Il Mulino 2008), e il saggio dell’accademico di Harvard Serhii Plokhy, The Last Empire. The final days of Soviet Union (2014) – i quali, seppure in ottica diversa, hanno sottolineato il fallimento politico, economico e morale di un regime totalitario, va da sé irriformabile.

Eloquente quanto affermato da Andrea Graziosi in un’intervista di qualche anno fa sul sito Osservatorio Balcani e Caucaso: “L’Unione Sovietica è andata in crisi perché il sistema socio-economico non funzionava più. Gli uomini morivano a 63 anni, si viveva malissimo, non c’erano soldi, mancavano i beni da comprare.
Era talmente in crisi che tutto il gruppo dirigente, compreso forse l’ultimo Brezhnev, era rassegnato a riforme radicali” (Andrea Graziosi).

La Russia post-sovietica ha sicuramente attraversato un periodo di gravi difficoltà nei primi anni della sua indipendenza, ma le ragioni di tale crisi non vanno certo individuate all’esterno – FMI e Stati Uniti elargirono anzi notevoli aiuti finanziari per la ricostruzione del Paese – quanto piuttosto nell’incapacità di effettuare riforme in ambito politico ed economico. Le riforme promosse dal primo Eltsin per cercare di convertire gradualmente il sistema all’economia di mercato furono bloccate sistematicamente dalla vecchia nomenklatura sovietica.

Ma veniamo all’affermazione forse più sconcertante, ossia quella secondo la quale “Putin ha risollevato il Paese e dopo la crisi ucraina, vissuta come l’ultima umiliazione, ha tracciato una linea rossa”.

Prescindendo dai metodi attraverso i quali Putin avrebbe risollevato la Russia – i dati economici e il livello di servizi, infrastrutture e sanità della Federazione fotografano una realtà molto diversa da quella evocata da Ragaglini – vorrei soffermarmi sul concetto della “crisi ucraina vissuta come umiliazione”. Parlare di umiliazione russa in relazione alla crisi ucraina significa non riconoscere all’Ucraina la sua natura di stato indipendente né il suo diritto a essere soggetto della Storia, e assimilare il suo popolo, la sua cultura, a quelli russi.

Come ha fatto notare il sito StopFake, è affatto singolare che nel discorso dell’ambasciatore “compaiono quasi tutte le keywords della propaganda russa (tranne quella degli ucraini nazisti), magari pronunciate involontariamente o dovute al fatto che chi vive nella società russa non può evitare il bombardamento mediatico e non rimanerne condizionato”.

Altrettanto grave è quanto asserito dal diplomatico italiano sulla Crimea. “Intanto la Crimea non era il primo Paese che votava per la sua indipendenza in Europa”.
Affermando ciò Ragaglini sembra dimenticare che la Crimea non è un Paese sovrano, ma parte del territorio ucraino, e che un eventuale referendum per sancire la sua indipendenza da Kyiv andava concordato con le autorità ucraine. L’idea della Crimea come territorio russo è un altro dei capisaldi della propaganda russa. Sentire tali affermazioni dalla bocca di un ambasciatore sconcerta per tante ragioni, non ultimo perché contribuisce a rafforzare, nei lettori di un’autorevole testata, un’idea falsa.

Storicamente parlando, la Crimea fu annessa dall’impero russo nel 1783, anche se la colonizzazione avvenne a partire dal 1853. Fu realmente russa dal 1853 al 1917. Con la formazione dell’URSS, poi, dal 1921 al 1945 divenne una repubblica sovietica separata. Dal 1945 al 1954 fece parte della Russia e dal 1954 al 2014 è stata ucraina. In sostanza è stata russa per 73 anni, ucraina per 60 anni, ma tatara per 400 anni.

Altro discorso è la questione del presunto “regalo” di Khrushchev del 1954. La Crimea non fu regalata, bensì scambiata, ai tempi di Khrushchev, ma tale decisione venne presa collegialmente dai vertici del Cremlino, tanto che in calce al documento che ufficializzava questo passaggio troviamo le firme di Pegov e Voroshilov. In cambio l’Ucraina dovette rinunciare a una parte dei propri territori della zona di Taganrog. La Crimea era isolata dal territorio russo e priva di acqua potabile. In seguito, grazie alle opere di ingegneria, l’acqua del Dnipro arrivò in Crimea. Tutto ciò avvenne solo per una migliore gestione economica del territorio, in quanto la Crimea è diretta estensione del territorio ucraino.

Il referendum del 2014 di cui parla Ragaglini, oltre che palesemente manipolato nei suoi risultati finali, è stato imposto alla popolazione locale con kalashnikov e intimidazioni dai famosi ‘omini verdi’.

Crimea is Ukraine

Veniamo ora alle affermazioni sulla NATO che hanno suscitato le proteste di Paolo Alli, presidente dell’Assemblea Parlamentare della Nato, l’organo di raccordo tra i Parlamenti nazionali e l’Alleanza atlantica: “Non è possibile pensare che l’Ucraina entri nella Nato, che poi è il punto focale. Se risolviamo questo problema, risolveremo tutto il resto. Piaccia o meno, è così” afferma Ragaglini rispondendo a Valentino che gli chiede come si esca dalla crisi ucraina.

Ancora una volta le parole dell’ambasciatore sembrano echeggiare quelle del Cremlino e confondono cause ed effetti del conflitto ucraino. La Russia, con buona pace di Ragaglini, è sottoposta a sanzioni perché ha annesso illegalmente parte del territorio ucraino, la Crimea, e perché ha invaso i territori del Donbas fornendo assistenza militare e inviando proxy a combattere nelle fila dei separatisti. Se l’opinione pubblica ucraina è oggi per la maggior parte favorevole a un ingresso nella Nato è solo perché la Russia, violando il Memorandum di Bupadest del 1994, ha invaso il suo territorio.

“I simpatizzanti di Putin in occidente e lo stesso presidente russo giustificano le violazioni del diritto internazionale di cui si macchia continuamente Mosca in virtù del principio di autodeterminazione dei popoli. Poi, però, negano a un popolo sovrano come quello ucraino – o quello georgiano – il diritto di aderire liberamente alla Nato o all’Unione europea: due prospettive tra loro fortemente legate” (Paolo Alli).

All’ambasciatore Ragaglini che invoca il rispetto della Russia da parte della comunità internazionale vorrei dedicare le riflessioni di due storici, Serhii Plokhy e Timothy Snyder, proprio sul tema del (mancato) rispetto del diritto internazionale da parte del Cremlino.

“Per la prima volta dalla fine della Seconda Guerra Mondiale, una grande potenza europea ha fatto guerra a un vicino più debole e ha annesso una parte del territorio di uno stato sovrano. […] L’immotivata aggressione russa contro l’Ucraina ha minacciato le fondamenta dell’ordine internazionale – una minaccia alla quale l’Unione europea e la maggior parte del mondo non erano preparati a rispondere, ma che richiede un’adeguata controazione” (Serhii Plokhy, The Gates of Europe).

“Inaugurata nel 2013 una nuova fase coloniale, i leader e i propagandisti russi hanno negato ai loro vicini ucraini il diritto di esistere o li hanno etichettati come russi di second’ordine. Con parole che ricordano quelle pronunciate da Hitler sugli ucraini (e sui russi), le autorità hanno definito l’Ucraina un’entità creata artificialmente, senza storia, cultura né lingua, appoggiata da un gruppo mondiale di ebrei, omosessuali, europei e americani. […] Il presidente Vladimir Putin ha elaborato una dottrina di politica estera basata sulla guerra etnica. Questo approccio, che ricava dal linguaggio la legittimità a invadere a prescindere, che sia stato usato in Cecoslovacchia da Hitler o in Ucraina da Putin, decostruisce le logiche della sovranità e dei diritti e getta le basi per lo smantellamento degli Stati” (Timothy Snyder, Terra Nera).

Massimiliano Di Pasquale

Articolo apparso per la prima volta su Strade online il 1 agosto 2017

http://stradeonline.it/istituzioni-ed-economia/2986-cortocircuiti-diplomatici-l-ambasciatore-italiano-che-difende-putin

 

 

PRINCIPE GIALLO

Sinistra figura allegorica ispirata al Viy di Nicolai Gogol, il Principe Giallo – titolo scelto da Vasyl Barka per il suo straordinario romanzo sul Holodomor – è la personificazione della Morte. Una Morte fisica e spirituale che, come ha scritto Oxana Pachlovska in Civiltà Letteraria Ucraina,  “nasce nei recessi più tenebrosi della coscienza umana e scatena i suoi demoni”.

Il libro, uscito in Italia per i tipi di Pentàgora solo nel 2016, cinquantaquattro anni dopo la sua pubblicazione negli Stati Uniti e trentacinque dopo l’edizione francese, è il resoconto di una delle più dolorose sofferenze della storia contemporanea paragonabile forse – scrive il suo autore – “allo sterminio degli ebrei sotto i nazisti”.

Attraverso una prosa dura e diretta ma non priva di squarci poetici, Barka racconta la lenta agonia che accompagna i componenti della famiglia Katrannyk – il padre Myron , la madre Dariya , la nonna Kharytyna e i tre figli Mykola, Olena e Andriy – in un villaggio immaginario dell’Ucraina centro-orientale, Klenotochi, nel terribile 1933. Nessuno ad eccezione del piccolo Andriy verrà risparmiato dall’atroce morte riservata loro dalla requisizione non solo del grano ma di qualsiasi cosa commestibile da parte degli uomini di Mosca come lo spietato capo bolscevico Hryhoriy Otrokhodin.

Se un bambino, consumato dalla fame, prendeva qualche spiga nelle mani ossute, le guardie sparavano all’istante. Gli invasori buttavano a terra i resti della zuppa di semolino tenuta da parte per i figli dalla madre e li schiacciavano con gli stivali. Nei mandanti e negli esecutori non c’era più nessuna traccia di umanità. Si vedeva solo una sorta di perversa maschera demoniaca. Anche nella morte stessa c’era qualcosa di misterioso: all’improvviso gli uccelli in volo rovinavano senza vita sulla terra; morivano anche molti degli zelanti complici della razzia, che di cibo ne avevano in abbondanza. Come se avessero assunto sostanze avvelenate”.

Questa straziante memoria è tratta dalla nota scritta dallo stesso Barka in calce al libro. L’autore, poeta, scrittore e critico letterario ucraino emigrato nel 1943 in Germania, stabilitosi poi negli Stati Uniti, fu infatti testimone oculare di quegli eventi. Vasyl Ocheret, in arte Vasyl Barka, era nato a Solonytsia, un villaggio nella regione di Poltava nel 1908 da una famiglia di origini cosacche. All’epoca del Holodomor era un giovane intellettuale di venticinque anni che, dopo aver lavorato come insegnante in un villaggio minerario in Donbas, si era in seguito laureato all’Università di Mosca con una tesi sulla Divina Commedia di Dante.

Il Principe Giallo, la cui stesura iniziò negli Stati Uniti nel 1958, si basa su un mix di impressioni personali e racconti di altri ucraini raccolti in un quarto di secolo.

La parte principale è composta da impressioni personali: la fame si sopportava con fatica, era debilitante, con il corpo segnato dalle ferite aperte dei vasi sanguigni che emettevano un liquido brunastro e la pelle delle gambe che si lacerava, mettendo in risalto una superficie mucosa e sanguinolenta. Era difficile camminare e bisognava appoggiarsi ogni tanto a una parete o a una staccionata, attorno a cui giacevano in tanti, già morti. Sembrava che la fine fosse arrivata, ma con la grazia di Dio siamo sopravvissuti, forse per testimoniare ciò che è accaduto.

Nel complesso l’opera si compone di tre piani che potremmo definire un piano realistico – in cui si rappresenta la disgrazia della famiglia contadina alla ricerca disperata del pane, un piano psicologico – in cui l’autore descrive i sentimenti delle vittime del genocidio e un ultimo piano metafisico-spirituale – in cui si manifestano “quei fenomeni legati al mondo delle forze oscure, profondamente contrarie alla natura umana”.

Dal punto di vista stilistico, è interessante notare che nonostante Barka fosse un poeta modernista – Oxana Pachlovska definisce la sua poesia come un microcosmo ermetico in cui si rispecchiano e si fondono vari macrocosmi come quello della Bibbia, dell’universo orientale, del Rinascimento e dell’antica tradizione popolare ucraina – Il Principe Giallo è un romanzo dalla struttura classica caratterizzato da una prosa complessa.

Alessandro Achilli, che ha tradotto il libro sul testo originale ucraino, sottolinea come l’idioma usato sia complesso, distante dall’ucraino di oggi e ricco di espressioni dialettali.

La versione di Olga Jaworsky è decisamente più letterale della mia. Per rendere la lettura più agevole per il pubblico italiano ho adattato certi brani con una buona dosa di audacia. Sono anche passati trentacinque anni tra le due traduzioni, il che può anche giustificare in parte le due diverse scelte traduttologiche”.

Massimiliano Di Pasquale

Ucraina: le porte d’Europa

Nel breve arco di qualche settimana – il volume è uscito in libreria lo scorso dicembre – The Gates of Europe, saggio di Serhii Plokhy, docente di Storia Ucraina ad Harvard e direttore dell’Istituto di Ricerca Ucraina presso la stessa Università, che ripercorre più di mille anni di storia del Paese, è già diventato un classico dell’ucrainistica.
Il libro, che ha ricevuto le lodi pubbliche sia dell’ex ambasciatore statunitense a Kyiv John Herbst sia dell’accademico inglese Andrew Wilson, professore di Studi Ucraini all’University College di Londra, è lettura imprescindibile per chi voglia approfondire alcune fondamentali questioni emerse in tutta la loro drammaticità nel recente conflitto tra Russia e Ucraina.
Come sottolinea l’autore nelle pagine introduttive, le immagini del febbraio 2014 relative ai cecchini del governo Azarov che aprono il fuoco sulla folla di dimostranti in Maidan Nezalezhnosti a Kyiv uccidendo e ferendo decine di manifestanti filoeuropei, hanno scioccato il mondo e prodotto un punto di discontinuità nella storia europea degli ultimi venticinque anni le cui conseguenze sono destinate ad influenzare non solo i rapporti tra Russia e Ucraina, ma il futuro dell’Europa così come l’abbiamo conosciuta dal crollo del Muro di Berlino ad oggi.
L’annessione della Crimea alla Federazione Russa del marzo 2014, la guerra ibrida in Donbas e l’abbattimento il 17 luglio 2014 nell’oblast di Donetsk da parte dei separatisti filo-russi dell’aereo della Malaysian airlines, che ha causato la morte di 298 persone, hanno trasformato la guerra russo-ucraina in un conflitto dalle dimensioni internazionali.
Il ritorno a una Nuova Guerra Fredda con l’avvento di un neo-imperialismo russo, come già preconizzato da Edward Lucas nel 2007, non è dunque una provocazione intellettuale “per umiliare la Russia di Putin” come scrisse con una certa impudenza l’ex ambasciatore Sergio Romano, ma una realtà con cui occorre fare i conti.

Cosa ha causato la crisi ucraina? Qual è il ruolo della storia in questi eventi recenti? Cosa differenzia gli ucraini dai russi? Chi ha diritto di governare in Crimea e nell’Ucraina orientale? Perché gli avvenimenti in Ucraina hanno forti ripercussioni internazionali?
Il libro di Plokhy cerca di rispondere a questi interrogativi andando alla radice di molti degli attuali problemi, nella speranza “che la storia possa fornire chiavi di lettura per il presente e influenzare il futuro”.
Passando in rassegna, in un volume di “sole” 395 pagine, più di un millennio di storia – dai tempi di Erodoto, (il primo storico a fornire le tre fondamentali direttrici geografiche dell’Ucraina, tuttora valide, da sud a nord rispettivamente costa della Crimea, cuore centrale della steppa e foreste del nord), fino alla recente guerra in Donbas – l’accademico di Harvard, da valente studioso, sceglie con cura gli eventi su cui approfondire la propria indagine.
Per Plokhy, la cui narrazione compendia al suo interno l’approccio hrushevskyano (Mykhailo Hrushevsky è stato il fondatore della moderna storiografia ucraina ed è lo storico cui è intitolato l’Istituto di Ricerca di Harvard di cui Plokhy è l’attuale Direttore) e i moderni approcci transnazionali che enfatizzano il carattere multietnico dello stato ucraino, centrale è il concetto di Europa.
Il libro, il cui titolo, Le porte d’Europa, è ovviamente una metafora “ma da non prendere alla leggera o da liquidare come una trovata di marketing”, mette infatti in evidenza come “l’Europa è una parte importante della storia ucraina” e al contempo “l’Ucraina è parte della storia dell’Europa”. “Situata al margine occidentale della steppa eurasiatica, l’Ucraina è stata per molti secoli porta d’ingresso per l’Europa. A volte, quando le “porte” erano chiuse a causa di guerre e conflitti, l’Ucraina ha contribuito a fermare le invasioni straniere da est e da ovest; quando erano aperte, come è avvenuto per la maggior parte della storia dell’Ucraina, è servita come ponte tra l’Europa e l’Eurasia, facilitando lo scambio di persone, beni e idee.”
Altrettanto importante, accanto a quella di “europeità”, ai fini dell’analisi storica, è la categoria di nazione. “Nazione è un’importante – sebbene non dominante – categoria di analisi ed elemento della storia che, insieme con l’idea d’Europa in continua evoluzione, definisce la natura di questo lavoro. Questo libro racconta la storia dell’Ucraina entro i confini definiti dagli etnografi e dai cartografi della fine del XIX e l’inizio del XX secolo, che spesso (ma non sempre) coincidono con le frontiere dello Stato Ucraino attuale”.
Il saggio di Plokhy nel definire il suo campo d’indagine fa proprie le coordinate geografiche dello storico greco Erodoto sopra ricordate e, pur nella consapevolezza che “la politica internazionale e nazionale forniscono una trama convincente”, considera la geografia, l’ecologia e la cultura i tre fattori fondamentali per leggere gli avvenimenti storici del Paese.
L’Ucraina contemporanea, considerata dal punto di vista delle tendenze culturali di lungo periodo, è un prodotto dell’interazione di due frontiere in movimento, una delimitata dalla linea tra le steppe eurasiatiche e i parchi dell’Europa orientale, l’altra definita dalla frontiera tra Cristianesimo orientale e occidentale. La prima frontiera era anche quella tra popolazioni sedentarie e nomadi e, alla fine, tra Cristianesimo e Islam. La seconda risale alla divisione dell’impero romano tra Roma e Costantinopoli e segna le differenze di cultura politica tra Europa orientale e occidentale che esistono ancora oggi”.
A detta dell’accademico statunitense l’identità dell’Ucraina attuale deriva “dal movimento di queste frontiere nel corso dei secoli”. Tale movimento “ha dato origine a un insieme unico di caratteristiche culturali che costituiscono le fondamenta dell’identità ucraina odierna”.
Questi dunque gli assunti teorici di un lavoro di grande portata il cui maggior pregio, oltre alla chiarezza e alla brillantezza della prosa, è quello di riuscire ad individuare nella millenaria storia dell’Ucraina alcuni passaggi chiave che ancora oggi influenzano con la loro eredità politico-culturale le vicende del Paese.
Di grande interesse le pagine relative all’Ucraina cosacca – Plokhy è un esperto di storia cosacca (The Cossacks and Religion in Early Modern Ukraine; Tsars and Cossacks: A Study in Iconography; The Cossack Myth History and Nationhood in the Age of Empires) – e quelle dedicate al complesso rapporto tra élite ucraine e russe ai tempi dell’Unione Sovietica.
Entrambi i campi d’indagine, sia quello dell’eredità cosacca – le centurie presenti sul Maidan di Kyiv sono espressione di tale legacy storica – sia quello della dialettica di potere tra russi e ucraini nella defunta URSS – cui si deve tra le altre cose la nascita dei clan di Dnipropetrovsk e di Donetsk, che tanto peso hanno avuto nella storia dell’Ucraina indipendente – risultano illuminanti per comprendere molti dei problemi attuali.

Massimiliano Di Pasquale

Serhii Plokhy The Gates of Europe. A History of Ukraine Basic Books, 2015.

Confini e conflitti dello spazio post-sovietico

Il conflitto tra Russia e Ucraina, sorto all’indomani del Maidan di Kyiv, oltre ad avere sovvertito gli equilibri politici mondiali sancendo di fatto l’inizio di un nuovo scontro, duro e senza infingimenti, tra Occidente e Russia – scontro già palese ad alcuni studiosi da tempo, si pensi al libro del 2007 di Edward Lucas La Nuova Guerra Fredda. Il Putinismo e le minacce per l’Occidente, che anticipava molti degli scenari di lì a venire – offre l’occasione per riflettere su quanto accaduto negli ultimi venticinque anni nei territori della defunta URSS.

Atlante geopolitico dello spazio post-sovietico, il saggio curato da Simone Attilio Bellezza, ucrainista e ricercatore di storia dell’Europa Orientale presso l’Università di Trento, che nel sottotitolo reca la dicitura Confini e Conflitti, si pone proprio questo ambizioso obiettivo.
A detta del curatore, uno degli scopi del volume è “invertire la rotta rispetto ai toni partigiani e da crociata che hanno caratterizzato le analisi dell’attuale crisi fra Russia e Occidente, scaturita dalla guerra ucraina”. L’antidoto alla partigianeria – secondo Bellezza – risiede nel riunire “esperti dei tanti differenti ambiti che costituiscono lo spazio ex sovietico”, “chiedendo loro di valutare quale fosse stata l’evoluzione di ciascuna specifica tematica nel quarto di secolo appena passato”.
Il libro è il risultato di un lavoro collettivo in cui i tre saggi di Bellezza sono affiancati dai contributi di altri dieci studiosi: Fabio Belafatti, Oleksiy Bondarenko, Giovanni Cadioli, Andrea Griffante, Filippo Menga, Simona Merlo, Simone Piras, Alessandra Rognoni, Paolo Sorbello, Umberto Tulli.
I saggi, pur occupandosi di vari argomenti e facendo riferimento a diversi paesi – Ucraina, Bielorussia, Russia, Moldova, Caucaso, Paesi Baltici e Repubbliche Centroasiatiche ex sovietiche –, sono accomunati dal fatto di avere al proprio interno una o più cartine che rappresentano “graficamente la questione trattata”, dal prestare adeguata attenzione alle problematiche legate all’eredità sovietica e dal far spesso riferimento a concetti come nazione ed etnia, parole di non facile definizione in quanto – scrive il curatore – il loro significato è mutato nel tempo.
Pur non condividendo appieno l’idea secondo la quale l’expertise su un determinato argomento/area geografica sia di per se antidoto contro la partigianeria e garanzia di oggettività – la geopolitica non è una scienza esatta come la matematica e l’ottica visuale secondo cui vengono raccontati certi avvenimenti storici tradisce quasi sempre, seppure velatamente, le simpatie ideologiche di chi scrive – la scommessa di Bellezza di voler fornire al lettore una mappa con la quale orientarsi all’interno di confini e conflitti nell’area post-sovietica può considerarsi vinta.
Come la maggioranza dei volumi che compendiano contributi di autori diversi, Atlante geopolitico dello spazio post-sovietico finisce per allineare saggi di qualità non sempre omogenea. Alcuni davvero riusciti e illuminanti, altri lucidi e interessanti, taluni non privi di qualche lacuna.


Alla prima schiera appartengono sicuramente lo scritto di Bellezza Le lingue degli oligarchi: come si è costruito un conflitto nazionale nell’Ucraina post-sovietica e quello di Simona Merlo Le chiese ortodosse nello spazio ex sovietico.
Il saggio di Bellezza, che si rifà alla migliore pubblicistica anglosassone (Motyl, Plokhy, Wilson) pur non snobbando l’ucrainistica italiana (Cinnella, Lami), ha l’indubbio pregio di mettere a fuoco alcune questioni, finora appannaggio degli addetti ai lavori, che meritano altresì di arrivare a un pubblico più vasto. Tra queste la semplicistica e fuorviante lettura di un Est russofono e di un Ovest ucrainofono, ossia di un’Ucraina spaccata politicamente, culturalmente ed elettoralmente per via della lingua adottata. Le cartine allegate al saggio ci mostrano una realtà ben diversa, potremmo definirla a macchia di leopardo, con vastissime aree in cui ucraino e russo si mescolano in un idioma detto surzhyk e con tante piccole isole ucraine all’interno di un Est dove predomina il russo (sarebbe interessante approfondire tale argomento analizzandolo in prospettiva storica lungo la direttrice dialettica città-campagna). In chiave elettorale è importante notare come le preferenze politiche in determinate aree geografiche siano influenzate più dalla presenza di un oligarca di riferimento che dalla divisione linguistica.
Il contributo di Simona Merlo, che da diversi anni studia le questioni religiose nell’ex URSS e in particolare il ruolo delle diverse confessioni, è fondamentale per comprendere il ruolo esercitato dalla Chiesa ortodossa in particolare dal Patriarcato di Mosca, nel forgiare un’identità culturale, quella russa, che ha forti implicazioni politiche.
“Tale discorso – scrive Merlo – ha pure una valenza geopolitica, perché mentre “cittadini della Russia possono essere russi, careliani, tatari, avari o buriati”, al tempo stesso i russi possono essere “cittadini della Russia, degli USA, dell’Australia, della Romania o del Kazachstan”. Il riferimento è soprattutto a quei milioni di russi etnici – e ortodossi – che vivono nello spazio sovietico”.
A tratti lacunoso mi è parso lo scritto di Oleksiy Bondarenko Il “Mondo Russo” da progetto sovranazionale a strumento dell’azione politica che affronta un tema cruciale, ossia quello dell’ideologia della Russia di Putin, anche alla luce del neo-imperialismo belligerante palesatosi nel recente conflitto in Donbas.
Un tema di siffatta importanza poteva essere trattato in maniera più diffusa, per esempio approfondendo la figura di Aleksandr Dugin e la sua teoria euroasiatica, appena abbozzata dall’autore e analizzando le modalità con cui l’ideologia del Rusky Mir è stata propagandata in Europa a partire dalla seconda metà degli anni 2000. Sarebbe stato interessante anche calare tale analisi all’interno del contesto italiano dal momento che alcune riviste di geopolitica del nostro Paese hanno adottato lo stesso concetto di geopolitica, inteso come rapporti di forza, fatto proprio dal Cremlino.
Andrew Wilson, uno dei maggiori studiosi di Ucraina e di mondo post-sovietico, ha sottolineato come questa idea di geopolitica scevra da qualsiasi considerazione di diritto internazionale, assai vicina al pensiero dell’ideologo del Terzo Reich Goebbels, è la stessa su cui si è basato il discorso pronunciato da Putin nel marzo 2014 per celebrare l’occupazione e successiva annessione della Crimea all’interno della Federazione Russa.

Massimiliano Di Pasquale

Simone Attilio Bellezza, Atlante geopolitico dello spazio post-sovietico Editrice La Scuola, 2016.