Kharkiv, Mesopotamia. Ritratto letterario di Serhiy Zhadan

Ho conosciuto Zhadan nell’estate del 2007 a Kharkiv. L’incontro avvenne in Piazza Svobody, sotto la più grande statua di Lenin dell’intera Ucraina, rimossa poi nel 2015 in base alla legge sulla decomunistizzazione.

Serhiy Viktorovych, a trentatré anni, era già uno scrittore affermato con all’attivo diverse opere di poesia e narrativa, alcune delle quali tradotte anche all’estero. Ciononostante si dimostrò estremamente cordiale e privo di quel sussiego che spesso circonda i giovani talenti di successo in Occidente. Indossava una t-shirt blu scuro con il logo della BBC, un berrettino verde militare e aveva l’aria di un timido studente universitario. Non fu difficile rompere il ghiaccio. La comune passione per i Depeche Mode – così aveva intitolato un suo romanzo che sarebbe uscito anche in Italia due anni più tardi – diede il la a una piacevole conversazione che poi si trasformò in un’intervista, dal taglio decisamente pop, pubblicata sulle pagine di un quotidiano online.

SONY DSC

Mi raccontò del suo amore per Kharkiv e per quell’enorme piazza, che seppur priva delle parate militari di un tempo, non smetteva di esercitare grande fascino non foss’altro per le sue dimensioni e perché lì Limonov, scrittore che ammirava, aveva ambientato alcuni dei suoi racconti. Ma soprattutto Zhadan mi raccontò della sua infanzia a Starobilsk, cittadina del Donbas dove aveva abitato fino a diciotto anni, prima di trasferirsi a Kharkiv e di come la sua famiglia, nonostante vivesse in una delle aree più russofone del paese, parlasse ucraino.

“Non è vero che nell’Ucraina dell’Est tutti parlano russo, è uno stereotipo!” mi disse.

Quelle parole mi colpirono molto e mi fecero riflettere. Qualche giorno più tardi, visitando Skovorodynivka, un villaggio nella regione di Kharkiv dove è sepolto il poeta e filosofo Hryhoriy Skovoroda, mi accorsi che anche lì molte persone parlavano ucraino. Capii allora che l’idea di un Est russofono e di un Ovest ucrainofono e di un Paese spaccato politicamente, culturalmente ed elettoralmente per via della lingua adottata era fuorviante. Ben più interessante era la dialettica città-campagna, visto che anche in molte aree rurali dell’Est la gente si esprimeva in ucraino o mescolava  ucraino e russo in un idioma detto surzhyk. Zhadan non parlava ovviamente surzhyk, ma un ucraino eccellente come mi confermò una collega che mi aiutava con la traduzione.

Quando gli chiesi se si trovasse più a suo agio con la prosa o con la poesia mi rispose che non faceva questa distinzione dal momento che – a suo dire – i due linguaggi appartenevano allo stesso universo. Il suo amore per la musica rock lo aveva già portato a sperimentare con i musicisti della scena underground di Kharkiv, in particolare con la band Luk, contaminazioni tra poesia e musica di cui andava fiero.

Non ci trovammo in dissenso neanche su Limonov. Zhadan infatti precisò che gli piaceva come scrittore, ma non condivideva affatto le sue posizioni politiche anti-ucraine. La situazione politica dell’epoca era molto diversa da quella attuale, nessuno avrebbe mai immaginato che sette anni più tardi la Russia avrebbe invaso militarmente la sua ex repubblica sorella.

Prima di salutarci gli chiesi quale fosse il suo album preferito dei Depeche Mode. Rispose Songs of Faith and Devotion, il disco della band di Basildon che anch’io avrei portato con me sulla fatidica isola deserta.

Due anni dopo scoprii con un certo stupore che nel suo libro, a dispetto del titolo, dei Depeche Mode non si parlava quasi mai. La copertina scelta per l’edizione italiana, in cui una falce affilata faceva sanguinare una rosa rossa molto simile a quella presente sulla cover di Violator, il disco più celebre del gruppo britannico, poteva generare qualche equivoco semantico. Nell’opera di Zhadan infatti non vi era traccia delle atmosfere noir, in bilico tra peccato e redenzione, delle canzoni scritte da Martin Gore che la rosa sanguinante sembrava suggerire.

Ma gli affreschi acidi “viscidi e urticanti come una limonata versata sul parquet” che scaturivano dalle sue pagine sporche mi piacquero. Depeche Mode era un romanzo autobiografico che raccontava la cultura underground di Kharkiv intorno al 1993.

Nel libro si parlava di piccoli crimini, sbronze, partite di calcio…

La Kharkiv di Zhadan era molto diversa da quella che avevo conosciuto nei miei primi viaggi in Ucraina degli anni Duemila. Mancavano i colori pastello degli edifici liberty della Pushkinska e della Sumska, le due eleganti vie del centro in cui avevo trascorso pomeriggi interi a scattare fotografie dopo un’indigestione di palazzi costruttivisti e di architettura socialista. D’altronde il colore dominante di quegli anni, il colore che avvolgeva non solo Kharkiv ma tutta l’Ucraina di Kravchuk, era il grigio.

Sono passati più di dieci anni da quell’incontro. Oggi Zhadan è lo scrittore ucraino contemporaneo più famoso al mondo, l’Ucraina attuale è molto diversa da quella degli anni Duemila e a chi scrive è toccato l’onere di raccontare agli italiani, bombardati dalla dezinformatsiya russa, cosa stia realmente succedendo nell’ex granaio dell’URSS.

L’ultimo lemma di Abbecedario Ucraino, saggio in uscita per Gaspari editore nel prossimo mese di giugno, è dedicato proprio a Zhadan.

Zhadan è diventato infatti una delle icone dell’Ucraina del post-Maidan.

Nel marzo 2014 lo scrittore di Starobilsk fu brutalmente pestato da teppisti filo-russi che prendevano d’assalto il palazzo dell’amministrazione regionale di Kharkiv per issarvi la bandiera russa. Erano i giorni convulsi del Maidan. L’ex Presidente Yanukovych aveva abbandonato il Paese e il Cremlino, che aveva già occupato militarmente la Crimea, stava inviando suoi uomini in molte aree dell’Ucraina orientale per arrestare l’onda democratica del Maidan. Autobus provenienti dalla Russia, Kharkiv dista pochi chilometri dal confine con la Federazione, avevano trasportato nella seconda città dell’Ucraina centinaia di teppisti russi armati di mazze da baseball.

Zhadan, che faceva parte del gruppo di manifestanti democratici e filo-ucraini, fu colpito alla testa e al volto perché si era rifiutato di inginocchiarsi a baciare la bandiera russa.

Le sue foto con il volto grondante di sangue fecero il giro di tutto il mondo mettendo in apprensione molti.

Ricoverato all’ospedale, se l’era cavata con un trauma cranico, varie ferite alla testa e una sospetta frattura del naso.

“Non voglio vivere in un paese di corruzione e ingiustizia. La dittatura non è una cosa normale e le persone che non protestano non hanno futuro” scrisse Zhadan in una mail spedita, alcuni giorni dopo l’accaduto, dall’ospedale.

Allora non poteva immaginare che la sua terra d’origine il Donbas, cui aveva dedicato nel 2009 il romanzo Voroshylovhrad (pubblicato in Italia da Voland nel 2016 con il titolo La strada del Donbas), sarebbe stato teatro di un sanguinoso conflitto orchestrato dal Cremlino e che quella tragica esperienza, non ancora conclusa, avrebbe finito per permeare, seppure in forma allegorica, le sue opere future.

Mesopotamia, libro in uscita in Italia nelle prossime settimane per Voland, che verrà presentato dallo stesso Zhadan al Salone Internazionale del libro di Torino 2018, è la prima opera scritta a guerra già iniziata. Secondo capitolo di una trilogia che comprende Voroshylovhrad (2009) e Internat (2017), Mesopotamia è un romanzo ad episodi la cui struttura ricorda da vicino un libro culto della letteratura italiana, Altri Libertini di Pier Vittorio Tondelli. L’unica differenza è che, rispetto all’opera tondelliana, il testo dello scrittore ucraino comprende anche trenta componimenti poetici, collocati alla fine del lavoro.

Come fa notare Giovanna Brogi nella postfazione i nove “racconti costituiscono ciascuno una struttura narrativa autonoma e possono essere letti singolarmente. I personaggi sono però gli stessi, si differenziano da un racconto all’altro perché assumono di volta in volta il ruolo di protagonista, attore secondario o anche di pura comparsa”.

Rispetto all’opera precedente La strada del Donbas, Mesopotamia ci riporta alle ambientazioni urbane care allo scrittore ucraino. Va da sé che l’atmosfera che si respira a Kharkiv nel 2015 è molto diversa da quella ritratta in Depeche Mode, romanzo ambientato nel 1993. I personaggi di questo romanzo pop-picaresco, che talvolta sconfina nei territori di un realismo magico più caucasico che sudamericano, appartengono a un’umanità bislacca senza punti di riferimento alla disperata ricerca della felicità.

I temi del sesso e della morte sono più presenti che in passato. Le figure femminili spesso sovrastano per forza e determinazione quelle maschili, cosa che non sorprende affatto chi conosce la cultura matrilineare ucraina.

Gli affreschi dedicati alla città sono tra le pagine più potenti di un romanzo malinconico, mai disperato. Kharkiv, attraversata da due fiumi, come l’antica regione della Mesopotamia splende grazie alla prosa poetica e immaginifica di Zhadan.

“Il sole penetrava la nebbia e la città cominciava a inondarsi di luce, voci e rumori, svegliandosi e facendo svanire i sogni. La città sorgeva sulle colline fra due fiumi, lambita dalle correnti sui due lati. Nella vallata che si apriva in basso si vedevano già i primi edifici degli operai e le scuole dei loro figli, i neri muri degli ospedali dov’erano ricoverati i lebbrosi, il bianco della calce che ricopriva la prigione dov’erano rinchiusi i ladri e i pazzi. Dietro si estendevano i capannoni delle fabbriche di trattori e carrarmati, le chiese non canoniche che era proibito costruire nella città alta, le scie nere delle piste di volo dell’aerodromo e i campi coltivati a papaveri che appartenevano ai monasteri femminili.”

Massimiliano Di Pasquale

 

Intervista – Massimiliano Di Pasquale e Abbecedario Ucraino

Holgersson

Massimiliano Di Pasquale è un ricercatore, giornalista e fotografo esperto di Paesi post-sovietici. È soprattutto ucrainista, un esperto della storia, della cultura, delle profonde e complesse dinamiche e delle innumerevoli sfumature che costituiscono la nazione ucraina. Attraverso le sue pubblicazioni e la sua attività di ricercatore nell’ambito degli studi strategi e scienze sociali presso l’Istituto Internazionale Gino Germani, ha raccontato temi sensibili quali il fenomeno della disinformazione, fenomeno legato non solo alla realtà contemporanea ucraina e russa ma strettamente connesso alle dinamiche geopolitiche che coinvolgono in prima linea anche l’Italia e i suoi cittadini.
Di ultima pubblicazione, il volume finale della sua monografia sull’Ucraina, quel Abbecedario Ucraino dato alle stampe al termine di un percorso durato anni di ricerche e analisi. L’obiettivo di questo imponente lavoro, come ci spiega in prima persona l’autore, non è semplice come sembra: si tratta di far conoscere l’Ucraina agli italiani affinché si possa diffondere…

View original post 4,541 more words

Ucraina terra di confine nuova edizione agosto 2022

Dieci anni fa, una piccola ma valente casa editrice abruzzese, Il Sirente, ebbe il coraggio di scommettere su un autore agli esordi, Massimiliano Di Pasquale, e su un luogo, l’Ucraina, pressoché sconosciuto al pubblico italiano.

Ucraina terra di confine. Viaggi nell’Europa Sconosciuta, uscito in concomitanza con Euro 2012 il campionato europeo di calcio organizzato da Polonia e Ucraina, si rivelò, contro ogni previsione, un piccolo caso editoriale.

Quando un anno più tardi, nel novembre 2013, scoppiò a Kyiv la protesta di piazza conosciuta come Euromaidan, che poi originò l’occupazione russa della Crimea e l’inizio in Donbas di un conflitto che da 8 anni vede contrapposti un Paese che rivendica la propria indipendenza e appartenenza al mondo liberale e democratico dell’Europa e un altro, incapace di riformarsi perché culturalmente alieno ai concetti di libertà, democrazia e rule of law, che usa la forza e la violenza per ricostituire un Impero dissoltosi più di 30 anni fa, il libro di Di Pasquale era l’unico testo a disposizione dei lettori italiani desiderosi di capire ciò che stava accadendo in questa lontana provincia “russa”.

Oggi a una decade di distanza la Gaspari Editore di Udine dà alle stampe una nuova edizione di Ucraina Terra di Confine che al testo originario affianca quattro nuovi capitoli e un inserto fotografico a colori di 32 foto realizzate dall’autore in quasi 20 anni di viaggi in Ucraina.

Tre sono reportage legati ai luoghi della guerra, in particolare quelli relativi a Horlivka e a Chernihiv, città che seppure in modo diverso hanno patito sulla pelle dei propri abitanti la sedicente “denazificazione” del Cremlino con il suo contorno di morte, distruzione, stupri e deportazioni.

Il quarto capitolo, intitolato La guerra di Putin all’Occidente, è un breve saggio che esamina cause e conseguenze del conflitto in atto con un’attenzione particolare al tema della guerra ibrida e della disinformazione, concetti chiave per comprendere la portata dell’attacco della Russia di Putin al mondo democraticooccidentale.

In anteprima su Gli Stati Generali la nuova prefazione del libro curata dalla giornalista e saggista Anna Zafesova (Il libro, già prenotabile su Amazon, sarà disponibile a partire dal 19 agosto).

Fino a pochi mesi fa, la maggior parte degli italiani non sapeva nulla dell’Ucraina, tranne che è il posto dal quale vengono le badanti e Andriy Shevchenko. Oggi, tutti conoscono Mariupol e la sua tragedia, e la televisione mostra cartine dettagliate di Bucha, Irpin e altri sobborghi di Kyiv dove i soldati russi hanno fattoripiombare l’Europa nell’incubo del genocidio che contava di non dover mai più rivivere. La guerra lanciata dalla Russia ha svelato all’opinione pubblica occidentale un Paese sorprendente: il coraggio del suo Presidente liquidato fino a quel momento come “comico”, l’eroismo e la bravura dei soldati della sua resistenza, lasolidarietà e l’orgoglio dei suoi abitanti, la preparazione della sua classe politica che ha mostrato al mondo volti giovani e moderni, tra cui molti volti femminili. Il luogo comune di un Paese piccolo, povero, ma soprattutto lontano, in ogni senso, si è infranto contro i panorami di metropoli moderne e città storiche, di fabbrichegigantesche trasformate in roccaforti della resistenza, come l’ormai leggendaria acciaieria Azovstal, e di metropolitane monumentali diventate rifugio dai bombardamenti per migliaia di cittadini, e chi profetizzava una rapida disfatta si è  trovato di fronte a una potenza militare che ha mandato a picco l’ammiraglia della flotta russa.

photogallery

1 / 2

La scoperta che l’Ucraina fosse il più esteso Paese dell’Europa ha ribaltato le gerarchie di un certo immaginario del mondo “extracomunitario” per chi non aveva ancora realizzato bene la geografia lasciata dal collasso dell’Impero sovietico. Gli ucraini avrebbero preferito un altro modo per entrare in Europa, ma èstata la guerra più crudele dopo il 1945 a sconvolgere la mappadel continente, facendo emergere un Paese che già nel 2014 aveva fatto una rivoluzione in piazza sotto le bandiere dell’UE. Massimiliano Di Pasquale fa parte da anni di quello sparuto gruppo di esperti italiani che l’Ucraina l’hanno studiata e presa sul serio, convinti che sarebbe stata un Paese cruciale per le sorti europee, e che nel laboratorio politico di Kyiv si stava elaborandoquell’antidoto alle dittature postsovietiche che non a caso Vladimir Putin ha ritenuto necessario annientare prima che venisse esportato a Est. Il suo libro colma una lacuna impossibile – sugli scaffali delle librerie italiane manca tuttora un volume che racconti l’Ucraina contemporanea, perfino l’unica guida turistica èormai fuori catalogo da anni – e propone al lettore un viaggio in un Paese che era sorprendente ancora prima di sorprendere tutti. È un libro di viaggio, appunto, in una tradizione piacevolmente classica, che però – pur essendo stato scritto qualche anno fa – diventa oggi un documento prezioso per capire l’attualità. Perché Di Pasquale racconta l’Ucraina non come un luogo “esotico”, ma come una terra che, seppure “di confine”, appartiene alla nostra storia, ha condiviso con noi pezzi di passato, dai greci antichi ai genovesi. Che è terra di sontuoso barocco e di algide architetturedell’avanguardia, di cattedrali bizantine e castelli medievali, che èla patria di un calcio leggendario e di scienziati rivoluzionari. Che, sfidando il mito dell’imperialismo culturale russo, Nikolai Gogol, prima di scrivere Le anime morte, parlava ucraino e aveva immortalato nei suoi racconti la magia della campagna ucraina piùarchetipica. Che il primo capolavoro di Bulgakov, Guardia bianca, è ambientato nella sua natìa Kyiv, la Città come la chiamano tuttora i suoi abitanti, che ne è protagonista a pieno titolo. Che venivano dall’Ucraina l’inventore della chirurgia militare Nikolai Pirogov e quello dei viaggi spaziali Sergei Korolev. Che metà di Hollywood e di Wall Street (oltre che della letteratura e dello spettacolo sovietici) vengono da Odessa, la città della famosa scalinata della Corazzata Potemkin, fondata da uno spagnolo di (oscure) origini napoletane. E che anche metàdell’economia moderna è stata inventata da geni nati negli shtetlucraini, gli stessi dove il protagonista di Ogni cosa e illuminata di Safran Foer va alla ricerca di un passato cancellato, ma ancora vivo, nonostante tutto.

photogallery

1 / 2

Un passato che aiuta a capire perché, unico Stato dell’ex URSS (oltre ai tre Paesi Baltici già rientrati in Europa) ad essere rimasto per tutti i trent’anni dell’indipendenza una democrazia, l’Ucraina sia riuscita a produrre gli anticorpi al suo passato totalitario. Anticorpi attinti da influenze europee, dagli echi del Rinascimento arrivati attraverso la Polonia, dalla tradizione libertaria cosacca, dalla convivenza tra diverse culture e religioni, ma anche dall’assenza, in una parte cospicua del territorio storico, della servitù della gleba che ha devastato per secoli lo sviluppo russo. Un libro fondamentale per smentire lo stereotipo dell’Ucraina come “piccola Russia”, e comprendere come mai, in soli trent’anni, da quella che era sembrata (e continua a sembrare al Cremlino) una colonia diventata indipendente per caso e per errore della storia, nel cuore del Vecchio Continente sia nata una nazione giovane, ma già matura, che ha rigenerato l’idea stessa dell’Europa.

Oggi che l’Ucraina è tornata in cima al dibattito internazionale per la sua tormentata strada di emancipazione post coloniale, questo libro diventa una guida preziosa a una terra vicina quantosconosciuta. È un diario di viaggio che racconta in flash vividi e attraverso personaggi diversi un Paese grande e incredibilmente vario. Dai fasti mitteleuropei della Leopoli ancora nostalgica degli Asburgo, con l’intero centro storico dichiarato patrimonio dell’umanità dall’UNESCO, ai palazzi dei khan tatari nella Crimea annessa e saccheggiata dai russi anche della sua memoria, dai santuari dell’ebraismo più mistico di Uman a quelli della chiesa ortodossa che coronano di cupole d’oro Kyiv, dalle distese di Zaporizhzhya dove i cosacchi combattevano i turchi, alle campagne che ancora ricordano la terribile carestia staliniana, il Holodomor che la Russia ancora oggi si rifiuta di ammettere non solo come sua colpa politica, ma perfino come fatto storico. La storia è stata un fronte della guerra con Mosca ancora prima delle bombe, tra una Russia nostalgica ossessionata dall’imporre la propria visione del passato anche a colpi di missili, e un’Ucraina che dal recupero delle sue radici ha tratto un’idea di futuro europeo. Il viaggio di Di Pasquale si snoda dalle industrie di Dnipro, dove si costruivano i missili nucleari sovietici (e dove oggi esiste una delle più fiere tradizioni di orgoglio nazionale ucraino, che parla russo quanto il vicino Donbas nostalgico dei minatori di Stakhanov), al melting pot culturale, etnico e commerciale di Odessa, il porto di quello che era ed è tornato a essere il “granaio d’Europa”, alla roccaforte militare di Sebastopoli, una città fondata dalla e sulla guerra, alle cantine dei vini pregiati dello zar a Massandra (la più grande del mondo), in una avvincente panoramica di un luogo dove sono nati e passati conti polacchi e giannizzeri turchi, rabbini taumaturghi e santi ortodossi, scrittori mitteleuropei e inventori sovietici, architettiitaliani del Rinascimento e spietati commissari della Cheka che sterminavano i contadini per un sacco di grano. Dove si sono consumate grandi tragedie come la Shoah e Chornobyl, e dove oggi una nazione con una grande storia si è inventata e si ècostruita un futuro per il quale è pronta a combattere. Un Paese dalle molteplici anime, che contiene e coltiva differenze linguistiche, religiose, politiche ed etniche, unite però da una idea di indipendenza forgiata dalle bombe russe quanto dal sogno europeo. Di Pasquale fornisce un quadro rapido e fedele delle tormentate vicende politiche degli ultimi anni, ma forse è prezioso soprattutto come racconto della vita di un Paese, della sua storia, dei suoi paesaggi, con le voci dei suoi abitanti che parlano del loro passato e del loro presente, della ricerca di un’identità e della loroesperienza sulle rovine di un Impero ancora in convulsioni, in testimonianze vive e contraddittorie. Voci da ascoltare per capire il fenomeno ucraino, e per innamorarsi di un Paese che finalmente riconosciamo, con colpevole ritardo, una terra di confine che però si trova dal nostro lato della storia.

Pubblicato in esclusiva su Gli Stati Generali il 6 agosto 2022

L’Ucraina a Trenta Anni dall’Indipendenza. Dal ‘Chicken Kyiv’ Speech alla Presidenza Zelenskyi

Lo scorso 24 agosto l’Ucraina ha celebrato il trentennale della sua indipendenza. L’evento, che all’epoca colse di sorpresa anche la diplomazia statunitense che negli anni precedenti, quelli dell’amministrazione Reagan, tanto si era adoperata per sconfiggere il comunismo sovietico, merita una riflessione storica puntuale.

Quando nel 1991 l’Ucraina proclamò l’indipendenza da Mosca, questa nuova nazione, che Andrew Wilson nel saggio intitolato The Ukrainians. Unexpected Nation (Gli Ucraini. Una Nazione Inaspettata), definì una sorpresa per le cancellerie, le università e i consigli di amministrazione occidentali, in Italia era, per così dire, più “inaspettata” che altrove. Il nostro Paese, che aveva sempre avuto un rapporto stretto e privilegiato con l’Unione Sovietica in ambito politico ed economico, ebbe difficoltà a concepire l’Ucraina come entità statuale indipendente.

Nonostante l’URSS fosse un’unione federale di 15 repubbliche, a cui la costituzione sovietica garantiva, in teoria, il diritto di recesso, l’intellighenzia italiana finiva spesso per identificare l’Unione Sovietica con la Russia. Unione Sovietica e Russia venivano frequentemente usati come sinonimi da politici e giornalisti generando equivoci e confusione nell’opinione pubblica. Equivoci che sarebbero continuati anche dopo l’implosione del gigante sovietico e che ancora oggi spiegano in parte l’assenza in Italia di studi approfonditi su questo cruciale evento della storia del Novecento.

Uno dei primi studiosi a intuire l’importanza in ottica geopolitica dell’indipendenza ucraina fu Zbigniew Brzezinski, politologo statunitense di origine polacca che in un saggio del 1997, destinato a diventare celebre, intitolato The Grand Chessboard: American Primacy and Its Geostrategic Imperatives, sottolineava come l’Ucraina costituisse un fondamentale pivot geopolitico nello scacchiere euroasiatico perché la sua stessa esistenza come Paese indipendente avrebbe contribuito a trasformare la Russia.

A detta di Brzezinski senza l’Ucraina, la Russia cessava di essere un impero eurasiatico e avrebbe potuto lottare per lo status imperiale prevalentemente nell’area asiatica, con maggiori probabilità di essere coinvolta in conflitti con i paesi dell’Asia centrale.

Tuttavia, se Mosca avesse ripreso il controllo sull’Ucraina – che all’epoca aveva una popolazione di   52 milioni di abitanti – con le sue risorse e il suo accesso al Mar Nero, la Russia avrebbe riacquistato  automaticamente i mezzi per diventare un potente stato imperiale che abbracciava Europa e Asia.

Allo stesso tempo la perdita dell’indipendenza dell’Ucraina avrebbe avuto conseguenze immediate per l’Europa centrale, trasformando la Polonia nel perno geopolitico della frontiera orientale dell’Europa unita.

Le considerazioni fatte più di venticinque anni fa dall’ex consigliere per la sicurezza nazionale della presidenza Carter, risultano straordinariamente attuali oggi in un spazio post-sovietico in cui le mire egemoniche di Mosca nei confronti dell’ex “repubblica sorella” si sono palesate senza infingimenti con l’occupazione della Crimea e la guerra in Donbas.

Il tema dell’indipendenza ucraina resta dunque centrale per le sorti di un’Europa minacciata ai suoi confini dalla Federazione Russa, gigante dai piedi di argilla ma le cui forze armate sono tuttora le seconde al mondo dopo quelle statunitensi.

A differenza di alcuni studi pubblicati recentemente nel mondo anglosassone, questo paper non si occuperà degli aspetti sociologici legati alla percezione del concetto di indipendenza presso la popolazione ucraina o dello sviluppo dell’identità nazionale avvenuto in questi decenni ma, rivolgendosi a un pubblico, quello italiano, sovente a digiuno di politica e storia ucraina, preferirà accompagnare la narrazione dei principali eventi politici e storici accaduti dal 1991 ad oggi ad un’analisi puntuale dei momenti chiave che hanno interessato l’Ucraina in questo lungo processo tuttora in fieri, di emancipazione dal giogo russo-sovietico e di avvicinamento all’Unione Europea.  

Clicca qui sotto per scaricare il paper

https://fondazionegermani.org/?p=1927

Abbecedario Ucraino su Stroncature (12 aprile 2021)

Lo scorso 12 aprile Stroncature ha ospitato la presentazione dell’ultimo libro di Massimiliano Di Pasquale “Abbecedario ucraino. Vol. 2: Dal Medioevo alla tragedia Chernobyl” (Gaspari editore). Con l’autore hanno dialogato Roberto Bolzan e Katia Sadilova.

https://www.instagram.com/abbecedario_ucraino/

https://www.facebook.com/Abbecedario-Ucraino-2089959197915114/

https://www.gasparieditore.it/abbecedario-ucraino-2

На восьмому році, після початку збройного конфлікту між Україною та Росією, зростає загострення

Конфлікт між Росією та Україною, який триває восьмий рік (окупація Криму датується лютим 2014 року, а в квітні – вже почалася війна на Донбасі), нещодавно знов повернувся на перший план у міжнародних новинах.

Величезна кількість російських збройних сил на східних та південних кордонах країни протягом останніх тижнів та значне збільшення дезінформації прокремлівськими ЗМІ –  поширення фейкових новин, таких як: “Україна, ось-ось здійснить геноцид  росіян, присутніх на Донбасі”, “Україна навіть не є державою”, “українські збройні сили намагаються спровокувати масштабний збройний конфлікт на Донбасі”, “український безпілотник вбив дитину на Донбасі”  тощо –  вказують на вкрай  критичну ситуацію, яка може призвести, у гіршому випадку, до повномасштабного вторгнення.

Як підтвердив міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба на брифінгу для іноземної преси, який відбувся на платформі Zoom у вівторок 20 квітня, Росія вже розмістила 150 000 військовослужбовців на кордонах України та різноманітні військові та логістичні матеріали на стратегічних об’єктах.  

Наприклад, у Крим, – пояснює Кулеба, – Москва перекинула з Каспійського моря балістичні бригади “Іскандер”- високоточну ракетну систему з ядерними можливостями, а до берегів Азовського моряв прибули 10 російських військово-морських кораблів, також десантні та військові судна.  Поза тим, Кремль оголосив про план блокування іноземних військових та цивільних плавучих засобів у частинах Чорного моря, включно з окупованим Кримом і Керченською протокою.

Масове розгортання російських збройних сил, яке вже таврував генеральний секретар НАТО – Єнс Столтенберг, минулого тижня назвав це “невиправданим, незрозумілим і глибоко тривожним”, означає, що не можна виключати жодного сценарію.

Дії Росії, –  як зазначив Кулеба, згадуючи прецедент окупації Криму 2014 року, всупереч Будапештському меморандуму з 1994 року, одним із підписантів якого була Росія разом з Великобританією та США, – вперше після закінчення Другої світової війни загрожують підвалинам міжнародного порядку, абсолютно непередбачуваними наслідками.

Останніми днями київська дипломатія вживає всі можливі заходи, щоб заручитися найширшою міжнародною підтримкою та перешкодити Москві розпочати нову агресію проти України, яка матиме дуже серйозні наслідки для самої Російської Федерації.

За словами міністра закордонних справ України, є три причини, які змусили Путіна мобілізувати військовий контингент, навіть більш, ніж навесні 2014 року, на кордонах України. Дві причини стосуються міжнародної політики, одна має внутрішній характер.

По-перше, Росія хоче посилити тиск на Україну для врегулювання конфлікту на Донбасі за допомогою ультиматумів і без будь-яких компромісів.

По-друге, Москва намагається довести західному демократичному світу, що вона буде робити те, що хоче, ігноруючи санкції, введені ЄС та США за спробу отруєння внутрішнього опонента Олексія Навального нервово-паралітичною речовиною “Новичок” та за втручання у виборчі процеси в США.

Третя причина, яка має внутрішній характер, пов’язана зі зниженням популярності Путіна та його правлячої партії. Кремль хоче мобілізувати російське населення та збільшити підтримку свого лідера напередодні парламентських виборів у вересні та відвернути увагу громадськості від внутрішніх проблем, таких як висока корупція та низький рівень життя.

На мою думку, однією з причин, що викликала лють Путіна та нову ескалацію конфлікту, є раптова зміна курсу українського президента Зеленського. Якщо до минулого грудня орендар Кремля був впевнений, що його колега на Банковій, обраний у 2019 році, у наслідок популістської цифрової виборчої кампанії, яка запозичила багато гасел з російських ЗМІ, що використовувалися проти президентства Порошенка (“корумпований режим Порошенка”, “Київ  провадить війну на Донбасі “, “Україна покинула населення Донбасу”, “всі, крім Порошенка”, “Порошенко – алкоголік”) проводить проросійську політику; але останнім часом Путін повинен був відзначити, що Зеленський зробив ряд сміливих кроків, задля маргіналізації прокремлівських сил в Україні.

Останньою краплею стало рішення адміністрації президента в лютому цього року закрити низку українських телеканалів, пов’язаних із посіпакою Путіна  – Віктором Медведчуком, який винний у маніпулюванні інформацією та проведенні реальної та власної інформаційної війни, спрямованої на підрив української державності.

Враховуючи тісні зв’язки Медведчука з Кремлем та його очевидний статус «недоторканного», дію Зеленського, здійснену з міркувань національної безпеки, багато хто трактує як справжній акт непокори Путіну.
Через кілька днів після рішення заборонити телевізійні канали Сірого кардинала української політики – Медведчука, який завжди вважався безперечним лідером російської п’ятої колони в Києві – сили Кремля на сході України посилили атаки вздовж 400 км фронту, вбивши 27 українських солдатів . Паралельно з ескалацією на Донбасі, Москва почала накопичувати звичайні війська в Криму та поблизу довгих російських кордонів з Україною – 2000 км, а прокремлівські ЗМІ активізували та збільшили свою дезінформаційну діяльність, завдяки фальшивим новинам та українофобським повідомленням.

В ефірі російського державного телебачення популярний ведучий  Дмитро Кисельов у своїй  програмі назвав Україну “нацистською державою”, та аргументував, що Росія може бути змушеною втрутитися, військовими засобами, задля “денацифікації” країни.

10 квітня Sputnik Italia – прокремлівське відділення, яке останнім часом, здавалося, проводило більш загальноприйняту комунікаційну стратегію, уникаючи жорстоких тонів, зосереджуючись на більш витонченій дезінформації, опублікувало редакційну статтю Тимофія Сергійцева з красномовною назвою «Нікому не потрібна Україна, а Росії насамперед» ( L’Ucraina di cui nessuno ha bisogno, Russia in primis)-  вщерть напхана українофобною риторикою та фейковими повідомленнями.

Інформації, наведені в цій статті, дуже нагадують фрагменти, опубліковані навесні 2014 року, коли російська військова операція на Донбасі під проводом Ігоря Стрєлкова постійно супроводжувалася гарячою діяльністю  редакційних пунктів та соціальних мереж, підконтрольних та / або пов’язаних з Кремлем. Довга редакційна стаття Сергейцева, яку я пропоную  прочитати, є реальним підсумовуванням дезінформативних наративів, які прокремлівські ЗМІ поширювали про Україну, з часів Євромайдану (лютий 2014 р.)

Я згадую тільки кілька прикладів:
• Україна склала масову неонацистську присягу, мабуть, через привабливий зовні політичний вектор, пов’язаний з “боротьбою за Європу”
• Україна не дотримується Мінських угод
• Україна  погрожує не лише  російським громадянам на українському Донбасі, а й на прилеглих до України територіях Росії
• Влада України давно втратила контакт із законом та конституцією
• Влада здійснюється за допомогою терору та залякування збройними націоналістичними бандами за підтримки міністра внутрішніх справ Авакова, який є саме внутрішнім диктатором
• Президент України Зеленський не має нічого спільного з ефективним здійсненням влади в країні
• В Україні поспіль прославляється нацизм та зростає антисемітизм
• Українські збройні формування вбивають не лише тих, хто воює, вдягнувши військовий однострій, а й людей похилого віку, дітей та жінок (ще одна дитина вбита кілька днів тому),  чітко вказуючи своїми діями на мету: повного фізичного очищення території
• Українська расова доктрина є єдиною основою для центрального уряду Києва, як і використання збройних сил та терористичних груп проти російського населення Донецької та Луганської областей.
• Протягом семи років український неонацизм вчинив майже всю серію злочинів, кваліфікованих і засуджених Нюрнберзьким міжнародним трибуналом та Нюрнберзьким процесом 1946-1949 років, а також судом над військовими злочинцями в Токіо.

Той, хто взагалі не знайомий з реальною ситуацією в країні і сумлінно вірить у ці висловлювання, буде, з усією ймовірністю, спонуканий визнати рації Москви. Очевидно, що в умовах гібридної війни: російсько-український збройний конфлікт, інформаційна війна,  – саме інформаційна війна, відіграє фундаментальну роль.

Київ це добре розуміє, тому дипломатична діяльність цих днів: різні зустрічі з главами держав  усього світу,  з великою аудиторією журналістів, – також має на меті надати реальну інформацію про те, що відбувається. Ситуація, – як зазначив Кулеба – складна і непередбачувана, існує багато змінних чинників, які можуть вплинути на подальший розвиток сценарію.

Інструмент санкцій, який міністр закордонних справ України обговорював кілька днів тому в Брюсселі, безумовно, є важливим, хоч і не вичерпним,-  важелем у спробі переконати Путіна переглянути свої рішення, але й досі ЄС не прийняв жодного рішення.

Суттєвими є питання, пов’язані з Північним поток 2. Кулеба знову наголосив, що трубопровід – це політичний, а  не економічний проект, який спрямований на обхід України та суперечить інтересам безпеки Європи. Ця теза узгоджена між країнами Балтії та колишнім президентом Європейської ради – поляком Дональдом Туском, який останніми днями закликав Європу зупинити цей проект.

Деякі аналітики задаються питанням, якою буде роль Білорусі, враховуючи, що 7 років тому, на початку конфлікту, президент Лукашенко користувався більшою автономією в прийнятті рішень, ніж сьогодні. Лукашенко після спірних президентських виборів 9 серпня 2020 року, під час яких його звинуватили у фальсифікації  виборів, та після подальших вуличних акцій протесту в Мінську, організованих лідером опозиції Світланою Тихановською, є ослабленим лідером, політичне майбутнє якого багато в чому залежить від його єдиного союзника – Кремля . На початку квітня з’ясувалося, що Білорусь розміщує на своєму кордоні з Україною військову техніку, таким чином, здається, що всі дії узгоджуються з Москвою.

Німецький журналіст Джуліан Ропке (Julian Ropcke) з Bild,  прискіпливо стежить за тим, як Росія перекидала велику кількість військ до українського кордону, 1 квітня опублікував у твіттері фотографії броньованих машин БТР-80, військових вантажівок та іншої білоруської військової техніки, приблизно за 60 кілометрів від кордону між Мінськ та Київ.

Те, що відносини між Україною та Білоруссю вже не такі дружні, як раніше – Лукашенко був присутнім на церемонії інавгурації президента Порошенка в 2014 році – також підтверджується заявами віце-прем’єр-міністра України Олексія Резнікова, який заявив, що його країна більше не буде брати участь у мирних перемовинах з Росією в Мінську – столиці, яка з 2014 року проводила переговори щодо пошуку дипломатичного рішення врегулювання ситуації на Донбасі.

Резніков заявив, що Білорусь перебуває під впливом Російської Федерації і що зараз у Мінську домінує “антиукраїнська риторика”.
Невизначеність з подальшою поведінкою Білорусі вносить ще один елемент хаотичності в складний і непередбачуваний сценарій гібридної  війни. На цьому етапі  недооцінювати демонстрацію м’язів  Кремля, трактуючи це лише як надлишкову риторику від диктаторського та клептократичного режиму, з очевидним ускладненням, було б глибоко неправильно. Загроза, яку представляє Росія – бовдур на глиняних ногах, збройні сили якої досі є другим у світі, –  це реальна загроза для всього демократичного світу.

Пора, – як пише Даніеле Раінері (Daniele Raineri) на шпальтах газети «Фоліо»( Foglio), – перестати робити вигляд, що є два російських президента Володимира Путіна, а саме: “презентабельний державний діяч Путін, з яким потрібно поговорити про економіку та ринок, та Путін, який дуже послідовно вживає агресивні заходи проти Заходу та сусідів». Я додам, час західним демократичним лідерам відмовитись від лицемірства “глибоко стурбованих” і діяти твердо та рішуче перед навислою небезпекою ескалації російської агресії.

Оригінальний текст опублікований Strade

Массіміліано Ді Паскуале 

Переклад – Ольга Кайрод

ABBECEDARIO UCRAINO II. Dal Medioevo alla tragedia di Chernobyl – Nota dell’autore

In uno scritto del 2004, intitolato Tra comunismo e globalizzazione: crisi della coscienza critica della cultura (Ucraina e Belarus’), uscito prima della Rivoluzione Arancione, Oxana Pachlovska analizzava in duplice prospettiva, politica e culturale, le risposte offerte da Ucraina e Bielorussia, Paesi dello spazio ortodosso postcomunista, alla sfida democratica sorta tredici anni prima con il dissolvimento dell’URSS.

Pachlovska sottolineava come Kyiv e Minsk, nel fare i conti con il loro passato, stessero offrendo due risposte differenti all’eredità totalitaria, a causa del diverso grado di ‘sedimentazione’ del retaggio sovietico.

A detta della studiosa la maggiore o minore permeabilità alle istanze democratiche era funzione del livello di russificazione sperimentato dal Paese. A sua volta il grado di russificazione e/o di sovietizzazione dipendeva dal livello di ‘europeizzazione’ delle loro matrici culturali originarie.

Le principali differenze tra Ucraina e Bielorussia, che facevano ipotizzare per l’Ucraina una probabile rottura con il passato, risiedevano nella policentricità della sua civiltà – una civiltà dialogante composta di più chiese e di più lingue – e nel diverso ruolo dell’intellighenzia nazionale da sempre a capo di autentici movimenti di liberazione.

“Il carattere dialogante della civiltà ucraina ha cominciato ad elaborarsi già tra il Quattrocento e il Seicento, quando, a causa delle particolari vicissitudini storiche di quest’area, la comunità locale si cercò una sua specifica identità nell’interazione di codici confessionali, culturali, linguistici diversi. Il tratto fondamentale dell’’europeicità’ della cultura ucraina sta proprio in quel carattere dialogante, nell’apertura verso la conoscenza e la ricezione dell’Altro. In particolare, il punto nodale è rappresentato dalla tradizione religiosa composita, e riveste una sua particolare attualità in tutta la cerchia slavo-bizantina. […]  In effetti, l’Ortodossia ucraina costituisce una variante atipica e per certi versi paradossale. Lungi dal chiudersi nel proprio universo di fede, l’Ortodossia ucraina è stata sempre aperta alle altre correnti religiose europee. Così, l’influsso esercitato dal Cattolicesimo e dal Protestantesimo lasciò il suo segno, sia che il dialogo desse luogo ad un proficuo incontro o finisse in uno scontro senza esclusione di colpi. Questo fatto rese l’Ortodossia ucraina più permeabile, flessibile e tollerante, meno dogmatica, più disposta al dialogo e alla comunicazione con l’Altro. Del resto, una simile scelta veniva dettata dalla realtà della convivenza tra diversi. La realtà ucraina era un magma in continua ebollizione, e l’identità culturale di quest’angolo dell’universo slavo-ortodosso versava sempre in equilibrio precario, alla ricerca di una qualche unità tra i molteplici elementi che la costituivano. Da qui il ruolo di mediazione che l’Ucraina ha sempre ricoperto tra mondo occidentale e universo slavo di matrice bizantina”.    

Nonostante l’Ucraina facesse ancora parte di quell’area postcomunista caratterizzata da “rivoluzioni non finite”, ossia da quell’insieme di repubbliche ex sovietiche in cui l’indipendenza da Mosca non aveva prodotto un taglio netto con il passato a differenza che nei Baltici e nei Paesi dell’ex Patto di Varsavia, la realtà politica a Kyiv era meno incartapecorita che a Minsk.

Mentre in Bielorussia Lukashenko governava il Paese con pugno di ferro già da 10 anni e lo avrebbe fatto per altri 12 fino alle contestate elezioni presidenziali del 9 agosto 2020 (la situazione a Minsk è ancora in evoluzione e nonostante Lukashenko abbia annunciato ai dimostranti della piazza il 27 novembre 2020 di lavorare a una nuova costituzione in seguito alla cui proclamazione non sarà più Presidente, nel momento in cui scrivo – gennaio 2021 – non è chiara né la data di stesura né i motivi del passo indietro… pressioni da parte della Russia?), in Ucraina l’opposizione democratica guidata dal futuro Presidente Arancione, il riformatore filoccidentale Viktor Yushchenko, aveva vinto le elezioni parlamentari del marzo 2002 distanziando sia i comunisti sia i partiti oligarchici che sostenevano il Presidente Leonid Kuchma.

Nei primi mesi del 2004 la situazione in Ucraina era tale da indurre a un cauto ottimismo sebbene la “massa amorfa della società post-sovietica” – quella stessa massa che giocherà un ruolo chiave nelle elezioni presidenziali del 2019, a dispetto di ben due Rivoluzioni, quella Arancione di fine 2004 e quella della Dignità del 2013-2014 (nota anche come Euromaidan) che sembravano avere indirizzato definitivamente l’Ucraina verso un modello di società liberal-democratico di stampo europeo – venisse considerata da Pachlovska un fattore destabilizzante che avrebbe potuto inibire l’approdo a una società autenticamente democratica e desovietizzata.

A distanza di quasi vent’anni le considerazioni della studiosa su quella Terza Ucraina, né filorussa, né filoccidentale, ma “disorientata e incoerente nelle sue scelte, del tutto plasmabile dal nuovo Potere”, appaiono straordinariamente attuali. Tali riflessioni, aggiornate all’era dei social media e della guerra ibrida del Cremlino – in cui dezinformatsiya e fake news giocano un ruolo chiave nel disorientare l’opinione pubblica interna ed esterna forse più che ai tempi di Bandera e del Holodomor –, costituiscono utile cartina al tornasole per analizzare un Paese, che con l’elezione di Volodymyr Zelenskyi, appare meno ideologizzato rispetto agli “anni patriottici” del post-Maidan ma più confuso sulla direzione da prendere.      

Se con la firma del trattato di Associazione con la UE nel luglio 2017, l’Ucraina di Poroshenko aveva certificato la fine del multivettorialismo Mosca/Bruxelles, mettendo in chiaro che vedeva il suo futuro in Europa – il completamento con successo dell’attuazione del Piano d’azione per la liberalizzazione dei visti e la conseguente introduzione di un regime visa free per gli ucraini che viaggiano per un breve periodo nei paesi della zona Schengen era stato un ulteriore passo in questa direzione –, oggi tutto questo sembra essere messo di nuovo in discussione dalle scelte compromissorie della nuova leadership.

È ancora troppo presto per parlare di un ritorno al multivettorialismo dei tempi Kuchma o di un riavvicinamento a Mosca, perché lo scenario storico e geopolitico è profondamente mutato rispetto ai primi anni Duemila e perché la guerra in Donbas, tuttora in corso nonostante le promesse elettorali di Zelenskyi di cessarla al più presto, ha introdotto fratture difficili da sanare sia con la Russia sia all’interno della società ucraina. Utile invece è analizzare come mai l’Ucraina nonostante l’impatto epocale della Rivoluzione della Dignità debba ancora oggi fare i conti con ampie fasce di popolazione profondamente sovietizzate.

Questo secondo volume di Abbecedario Ucraino, che con i suoi 22 lemmi passa in rassegna protagonisti ed eventi storici chiave del Paese dal Medioevo fino al dissolvimento dell’URSS (Rus di Kyiv, Cosacchi, Mazepa, Bandera, Rinascimento Fucilato, Holodomor, Chornobyl, etc), aiuterà il lettore a comprendere in ottica storica le problematiche politico-culturali attuali e le ragioni degli stop and go che hanno caratterizzato l’Ucraina negli ultimi 29 anni.   

Massimiliano Di Pasquale

Чорнобиль – Берлінський мур для України

chernobyl

Переклад Ольги Кайрод

Світлана Алексієвич – білоруська письменниця українського походження, лауреатка Нобелівської премії з літератури 2015 року, в одному з розділів своєї зворушливої книги «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього» задається питанням про значення Чорнобильської трагедії, яка досі являє собою величезну чорну діру з глибокими соціально-етичними наслідками.

“Чорнобиль зараз вже перетворився на метафору, символ. Це навіть стало історією. Було написано десятки книг, знято тисячі метрів кіноплівки. Ми, здається, знаємо все, що потрібно знати: факти, імена, цифри. Що можемо ще додати? Поза тим, цілком природно, що люди хочуть забути Чорнобиль і вважати, що він належить до минулого …  Про що ця книжка? Чому я її написала? […] Мене цікавила не сама подія […], а враження, почуття людей, які  доторкнулись до невідомости. Чорнобиль — це таємниця, яку нам ще належить розгадати. Непрочитаний знак.»

Існує багато складних питань, пов’язаних з Чорнобильською ядерною катастрофою, так само, як залишаються різні погляди на цю подію, за допомогою яких можна аналізувати та інтерпретувати те, що трапилось у ніч з 25 на 26 квітня 1986 року.

Намагаючись зрозуміти причини та наслідки цієї трагедії, ми повинні повернутися назад, у часи, коли станція ще проектувалася та розроблялася.

Історик Сергій Плохій реконструює етапи народження українського ядерного проекту та жорстокі приховані конфлікти між радянськими елітами Москви та Києва, стосовно керівництва станцією.

«Ідея виробництва ядерної енергії в Україні належала українським вченим та економістам;

Петро Шелест, який хотів створити нові джерела електроенергії задля швидкого розвитку економіки України, чинив тиск у 60-х роках, під час перебування на посаді Першого секретара ЦК КП України. Коли Чорнобильську атомну електростанцію ввели в експлуатацію в 1977 році, українська інтелігенція, включно з чоловим діячем   покоління шістдесятників Іваном Драчем, вітала сприятливо прихід ядерної доби у їхню країну. Для Драча та інших українських патріотів Чорнобиль був кроком до модернізації України. Однак, він та інші прихильники ядерної енергетики не усвідомлювали, що проект здійснювався Москвою, і більшість керівників станції та спеціалізованого персоналу прибули ззовні. Республіка отримувала електроенергію, але майже не контролювала, що відбувається на об’єкті, який, як і всі радянські атомні станції і більшість промислових підприємств України, знаходився під юрисдикцією міністерств  Радянського Союзу. Ця станція та сама аварія, стали відомі світові у транслітерації з росьйської мови, від назви найближчого міста – «Чернобыль», а не Чорнобиль».

Юрій Шаповал – український академік, представив результати дослідження архівів КДБ України у своєму нарисі Політичні можливості проти інформації. Керівництво партії-держави та КДБ під час катастрофи підтверджує продовження проголошеного Москвою  проекту, що підкреслює Сергій Плохій, та надає цінну інформацію про подальше будівництво та експлуатацію станції.

«Чорнобильська АЕС» В. І. Леніна “(також її називали ЧАЕС або Чорнобильська атомна електростанція) з першого дня  будівництва була поставлена під суворий контроль органів КДБ України, оскільки цей об’єкт мав стратегічне значення. З 1970 року на стації постійно проводилися антишпигунські заходи, оскільки, незважаючи на те, що розташована  в районі з високою щільністю населення, вона повиненна була стати однією з головних атомних електростанцій колишнього СРСР. Управління КДБ України в Києві та області створило у Прип’яті відділення, яке в 1985 році набуло характеру відокремленого підрозділу. Він повинен був  организувати та забезпечити протидію шпигунству в процесі  будівництва та експлуатації ЧАЕС.

Під час виконання “слідчо-оперативних заходів” співробітники органів державної безпеки виявили кілька порушень, пов’язаних з недостатньою якістю будівельно-монтажних робіт, постачанням несправного обладнання, порушенням технологічних норм експлуатації установки, правил пожежної та радіологічної безпеки. Фігурують принаймні  49 документів (листи, звіти тощо), надіслані структурам держави та партії, які  інформують про ці порушення. Були також виявлені деякі факти, які є шокуючим свідченням невігластва та нерозуміння (а може бути, і відсутності бажання зрозуміти) можливих ризиків.

Так, наприклад, у документі від 12 березня 1981 року Управління КДБ України в Києві та області повідомляється, що в ставку, який використовується для охолодження реакторної води, розпочалося промислове розведення риби. Мало того, з 1979 року риба, яка спонтанно оселилася в цій водоймі, потрапила на ринок без жодного необхідного контролю.

За даними служби держбезпеки, у 1982-1985 рр. Міністерство геології Української республіки здійснило перевірку можливого впливу ЧАЕС на ґрунти, рослини, поверхневі та підземні води від кордону з Білорусією до Києва, на території площею понад 5200 квадратних кілометрів.

За результатами цієї перевірки були ухвалені відповідні постанови уряду, щодо ретельнішого опрацювання питання, стосовно підготовки будівельних майданчиків під атомні електростанції. Зокрема, запроваджено обов’язкове проведення топографічних, інженерно-геологічних розробок та досліжнень, екологічну оцінку – все це спрямовано, щоб уникнути забруднення водних ресурсів, себто річок Прип’ять, Дніпро, Десна, Південний Буг тощо.

Достатня увага приділялась технічним аспектам експлуатації Чорнобильської електростанції, де, згідно з документами КДБ, з 1971 по 1981 рік, було 29 надзвичайних арештів, 8 – за звинуваченням персоналу в недбальстві. 17 березня 1984 року в спеціальному повідомленні йшлося про недоліки обладнання в блоках № 3 та № 4 (де стався вибух) ЧАЕС.

У липні 1985 року увагу знову було зосереджено на двох згаданих блоках, до яких також мав додатися п’ятий (який так і не був завершений). Нарешті, у лютому 1986 року в спеціальному листі говорилося про можливі негативні наслідки падіння потужності блоків електростанції. Багато вищезазначених звітів були складені після спеціально проведених оперативних розслідувань – їх достовірність з’ясовувалася за допомогою декількох джерел. Про результати були проінформовані адміністрація Чорнобильської електростанції, а також найвищі органи влади Української республіки та колишнього Радянського Союзу “.

Ретельні дослідження Шаповала демонструють, як Чорнобиль, через проектні помилки, низьку якість робіт та матеріалів, непрофесійність і неосвіченість персоналу та недбалість, певною мірою призвели до трагедії.

До цієї досить непривабливої картини слід додати той факт, що в ніч на 25 квітня 1986 року  на ленінській АЕС група працівників, якими керував невстановлений донецький спеціаліст, вирішила здійснити несанкціонований експеримент, який мав за мету  підвищення енергоефективності станції, намагаючись використовувати залишкове тепло в умовах малої потужності.

Журналістка Сільвіа Покеттіно, авторка «Чорнобиль. Прихована історія», реконструює основні моменти цієї жахливої історії, що спричинила аварію четвертого реактора з подальшим ядерним вибухом.

“Дослідники повинні були розробити проект і подати його на схвалення виробникам цього типу реакторів, себто РБМК – ядерних реакторів високої потужності з повільними нейтронами. Згодом вони мали б підписати цей проект, дотримуючись ієрархії, в  Держатомнадзорі – спеціальному радянському органі, дорученому контролювати всі аспекти ядерної безпеки. Інспектори Держатомнадзору повинні  бути присутніми на експерименті. Але нічого з обов’язкових дій не було зроблено. До дідька з бюрократичними затримками Радянського Союзу! Донецькі дослідники безпосередньо зв’язувалися з керівниками реакторних електростанцій, оснащених ректором РБМК – Ленінград, Смоленськ, Курськ, Ігналіна в Литві та Чорнобиль. Усі відмовилися від експерименту, крім товариша Брюханова, директора Чорнобильської АЕС “.

Чому Брюханов пішов на такий крок?

Віктор Брюханов, який буде засуджений до десяти років примусових робіт разом з головним інженером – Миколою Фоміним та його заступником – Анатолієм Дятловим, за істотне порушення правил безпеки та за те, що створив умови, які призвели до вибуху; Брюханов був у той час амбітним п’ятидесятирічним керівником, попередньо працював на великій гідроелектростанції на півдні країни.

Брюханов не мав ніякої підготовки та досвіду в галузі ядерної фізики, не знав докладно явищ та наслідків, але це, здається, не турбувало його.

«Йому подобався донецький дослідницький проект, він видавався керівникові амбітним, революційним; примножував продуктивність роботи станції, без збільшення витрат, – це означало з’явитися на шпальтах усіх чолових газет, це віщувало славу, можливо, нагороду та місце в Москві, нарешті позбутися цих провінційних завдань “(Сільвіа Покеттіно).

Таким чином, Брюханов дав згоду на експеримент, дату якого було призначено на 25 квітня, що збігалося з періодичними профілактичними роботами по технічному обслуговуванню установки, які передбачали тимчасове відключення реактора. Що важливо, донецькі дослідники та оператори станції не були обізнані, щодо виробничих дефектів реакторів РБМК, які використовували графіт, як сповільнювач нейтронів та воду, в якості охолоджуючої рідини. Раніше в четвертому Чорнобильському реакторі сталася аварії через його перегрівання в умовах малої потужності (700 мегават).

Про те, що це не були незначні проблеми, свідчить офіційний лист від 2 лютого 1984 р., в якому директор Інституту досліджень та проектування радянських АЕС повідомляє Кремль, у конфіденційному документі, каталогізованому, як державна таємниця, про необхідність перегляду систем безпеки аналогічних об’єктів.

Одна година й двадцять одна хвилина  26 квітня, експеримент рушив  опівночі, знизилась потужність реактора зі звичайних 1600 МВт до 500 МВт та ізолювалася система аварійного охолодження, у зв’язку з фатальними помилками від технічної сторони – відбулося експоненціальне збільшення виробництва пари, так, що вся вода почала кипіти, завдяки чому реакція була некерованою вже за кілька секунд.

Покеттіно на своїх сторінках докладно описують останні хвилини, що передували вибуху. “Одна година й двадцять чотири хвилини 26 квітня 1986 року.  Реактор починає вібрувати, ніби охоплений внутрішнім землетрусом. Але це питання кількох секунд; більше немає часу ні думати, ні втекти. Вибух відбувається з такою потужністю, що підносить кришку реактора, вагою 1200 тонн.

Графіт негайно вступає в реакцію з повітрям, утворюючи окис вуглецю, який починає горіти при температурі 3000 градусів Цельсія. Вогняний стовп  газових та радіоактивних матеріалів піднімається до неба, перевищуючи висоту одного кілометра. Йод, цезій, стронцій та численні радіонукліди викидаються в атмосферу разом із графітом у полум’ї. Та жахливо висока температура  розплавляє уран і летальну магму, як у вулканах, – вони починають просочуватися вниз ”

Отже, вибух через аварію четвертого Чорнобильського ядерного реактора спричинив найбільшу ядерну катастрофу в історії людства. Катастрофа, за даними Асоціації Грінпіс, в десять разів потужніша за ту, що сталася  11 березня 2011 року на японській Фукусімі.

Вивільнення дев’яти тонн радіоактивного матеріалу призвело до загибелі за лічені дні тридцяти двох людей та до початку тривалого ланцюга смертей, спричинених захворюваннями, викликаними радіацією. Першими загинули рятувальники, тобто правоохоронці, пожежники та персонал електростанції й місцевого медичного центру, які були відправлені на місце аварії гасити вогонь у лічені години після вибуху, не маючи відповідного обладнання. Вони діяли в летальних умовах, піддавалися дозам дуже високих випромінювань, рівних тисячі шістсот рентгенів, що в чотири рази перевищує смертоносний поріг, встановлений на позначці чотириста.

Майже неможливо скласти цілковитий баланс жертв. Тільки в Україні 294 населені пункти були забруднені внаслідок вибуху Чорнобиля, розташованих в 77 районах і 12 областях. Станом на 1 січня 2005 року в країні проживало 2 мільйони 246 тисяч громадян зі статусом жертв, зокрема  643 тисяч дітей. На соціально-політичному рівні наслідки були тотожні. Фактично, Чорнобиль закінчив процес розкладу радянської влади через збільшення вже очевидної та невиправної прірви між громадянським суспільством та партією.

Катастрофа на атомній станції сталася в 1986 році, через рік після обрання  Кремлем Михайла Горбачова, колишнього приспішника Юрія Андропова, який після  ” катафалкової низки ” (померли один за одним Брежнів , Андропов та Черненко) хотів реформувати радянську  систему за допомогою політики Перебудови та Прозорості. Гасла про перебудову та голосність, повторювані, як мантра Михайлом Сергійовичем – політичним діячем, якого цінували також на Заході, звучали порожньо, риторично, навіть насмішливо в часи цієї трагічної події.

Чорнобильська катастрофа, як вказував історик Андрео Граціозі, просто виявила всьому світу “коматозний стан системи та шкоду, заподіяну її ізольованістю та  непрозорістю”. Вся справа – яку згодом Горбачов назвав “ударом, який на деякий час сплюндрував усі наші проекти” – посилив усвідомлення катастрофічного стану, у зіткненні  СРСР та радикалізму реформаторів. “В очах останніх, Чорнобиль, – пише Граціозі, – “став символом того, з чим необхідно боротися”: приховування правди, безвідповідальність, недбальство на роботі та загальне пияцтво.

Як динаміка аварії, так і керування  надзвичайною ситуацією свідчать про  моральний, політичний та економічний кінець режиму. У ніч з 25 на 26 квітня 1986 року четвертий реактор Чорнобильської атомної електростанції вийшов з ладу через неймовірну серію помилок і провалів, які фатально взаємодіяли із застарілою технологією, що датується п’ятдесятиріччям. Поки весь світ говорив про аварію, що викликала радіоактивні витоки, офіційні кремлівські органи мовчали. Політбюро з Горбачовим зібралося на позачерговій сесії, вирішуючи, що вчинити, лише через два дні – 28 квітня. Перші офіційні повідомлення, розповсюджені для радянських громадян  режимом, мінімізували подію, приховуючи серйозність катастрофи, яка вже вийшла з-під контролю, що було зазначено в конфіденційних звітах. Радіо “Свобода”- американська станція  для СРСР, перша надала новини, а також суттєві рекомендації стосовно того, як поводитися при наявності високих доз радіації.

Яковлев – один з лідерів Перебудови, згадував про атмосферу загального розпачу, який панував на засіданнях, де ніхто, навіть міністр атомної промисловості – старійшина Юхим Славський та президент Академії наук не знали, що робити.

Також Шаповал підтверджує нездатність Москви керувати надзвичайною ситуацією.

“У перші кілька днів після аварії було здійснено спробу прикрити пошкоджений реактор, кинувши на нього з гелікоптерів пісок, свинець, доломіт та інші матеріали, –  але ці заходи не дали бажаного результату. Навпаки, вони ускладнили подальшу ліквідацію наслідків аварії через надмірну вагу будівлі. Мало хто знає, що для того, щоб зробити аналіз аварії, відправленого до Москви, більш зрозумілим та наочним, знімали фільм із загальним виглядом реактора. Фільмування було доручено співробітнику прип’ятського відділу КДБ у Києві та області – капітану Рибаку, який виконав завдання, доручене йому урядовою комісією. Документальні джерела дозволяють вкрай негативно оцінити дії влади. Насамперед, центральний уряд вважав себе єдиним, хто  приймає рішення та розпоряджається долями сотень тисяч людей. Місцеві органи влади були позбавлені  можливості активно втручатися в події без превентивного затвердження Москви, враховуючи екстериторіальний статус станції та її пряму залежність від Міністерства ядерної енергетики СРСР »(Юрій Шаповал).

Одним з найсерйозніших викликів для режиму в цій ситуації була величезна затримка, цілих 36 годин, задля евакуації населення Прип’яті, 45-тисячного міста в безпосередній близькості до станції.

“За порадою Костянтина Масика (на посаді Першого віце-прем’єр-міністра України перебував травнь — жовтнь 1992р.) було швидко мобілізовано велику кількість транспорту для евакуації населення (о 4 годині 27 квітня в Чорнобильській зоні було сконцентровано 1125 автобусів, 250 вантажівок  та спеціальних машин), але евакуація міста Прип’ять, розташованого біля станції, розпочалася лише о 13.30, після узгодження цього питання на найвищих гілках влади»(Юрій Шаповал).

Тим часом в Україні та, зокрема, в столиці – це лише  сто кілометрів від Чорнобиля, напруга зростала.

Коли 30 квітня поширилася новина, що вітер дме в невідповідному напрямку та що йод зник з аптек, місцеві лідери компартії попросили у Москви дозволу скасувати традиційний першотравневий парад. Горбачов пригрозив звільнити лідера української партії Щербицького, якщо він скасує демонстрацію, заплановану на День праці. Щербицький послухався й через кілька тижнів у листі від 22 травня, адресованому ЦК КПУ, щодо ситуації в Україні після аварії на Чорнобильській АЕС, написав: “Обстановка в Києві та республіці нормальна та робоча. Звернення генерального секретаря ЦК Компартії СРСР Михайла Горбачова на центральному телебаченні мало великий вплив на мобілізацію комуністів та всіх працівників. Робітники високо оцінюють вжиті Комуністичною партією СРСР заходи задля ліквідації наслідків аварії та турботливе піклування про населення”.

Слова, – підсумовує Шаповал, – “звучать як пародія, але не є пародією”.  Радше, вираз політичного конформізму, який суперечить реальності.

Суворі слова Шаповала знайшли відгомін у громадянському суспільстві, але, як також підкреслювали історики Катрін Бокх, Еккехард Велкл “ніхто не взяв на себе політичну відповідальність за катастрофу”.

“Виконавцями та винними було визнано й покарано лише працівників нижчої ланки: директора Чорнобильської атомної електростанції, головного інженера та його заступника засуджено до десяти років примусових робіт, керівника зміни – до п’яти років, наглядача – до трьох років та  інженера – до двох. Влада та найвища партійна еліта, стосовно яких населення навмисно тримали в необізнаності, не були притягнуті до відповідальності”.

(Катрін Бокх, Еккехард Велкл, Україна. Від Червоної революції до Помаранчевої революції)

Оксана  Пахльовська – професор  україністики  Римського університету «Ла Сап’єнца» та очевидець подій, підкреслює, що стримане ставлення влади, особливо московської – Горбачов оприлюднив, що трапилося  лише на чотирнадцятий день після катастрофи – вирішально сприяло остаточному краху СРСР. Частина населення розуміла, що соціалізм, який зазнав фіаско навіть на науково-ідеологічному ґрунті, тепер є тягарем, від якого потрібно звільнитися.

“Українське суспільство, навіть найбільш “прихильна” його частина, ніколи не пробачило агонізуючій ідеології її останнього обману, внаслідок якого система нищила не тільки саме суспільство, але й  майбутнє дітей, народжених та ненароджених. Багато істориків – продовжує  Пахльовська – впевнені, що Чорнобиль став причиною розпаду СРСР ».

Те, що Чорнобильська трагедія є фундаментальною переламною подією в історії України,  зрозуміло вже за три роки, у 1989 році –  у дні, коли радісні натовпи громадян Угорщини, Румунії, Польщі, Болгарії, Чехословаччини та Східної Німеччини вітали падіння залізної завіси.

“Падіння Муру здавалося заздалегідь було передбаченим. Після Чорнобиля точилася  хвиля протестів в Україні. Я пам’ятаю, що наші чеські колеги, які перебували в той час у Києві, дивились на нас майже з недовірою: парадоксально, але атмосфера здавалася навіть вільнішою, ніж у Празі”.

Массіміліано Ді Паскуалє

Оригинальный текст по ссылке: “Strade on line

 

Украина: Слуга Народа, Серый Кардинал и Рок-национализм

Перевели с итальянского языка Массимилиано Ди Паскуале и Ольга Кайрод

Когда в воскресенье, 21 июля, закрылись избирательные участки и появились первые данные общенациональных экзит-полов парламентских выборов, Украина еще раз подтвердила, что она является страной, где результаты выборов никогда невозможно предугадать. Прогнозы накануне, что предвещали победу Слуге народа – партии нового президента  Владимира Зеленского, оправдались, это не стало неожиданностью, а скорее подтверждением зачастую иррациональной хаотичной природы украинского избирателя.

Возвращение Серого кардинала

Одним из самых удивительных фактов, безусловно, являются 13%, полученные Оппозиционной платформой – За жизнь, которые по своим убеждениям ближе к Москве, чем Партия регионов – главная политическая сила бывшего президента Януковича. Политическое объединение, рожденное в 2018 году, после слияния пяти пророссийских партий – это последний проект Виктора Медведчука, олигарха, именуемого «серым кардиналом украинской политики». Наказанный санкциями Министерства финансов США в 2014 году за поддержку и способствованию репрессий во время Майдана, Медведчук считается безусловным лидером пятой российской колонны в Украине. Руководитель президентской администрации во времена Кучмы, Медведчук возвращается в Раду после десяти лет отсутствия с результатом 13%, полученных – это еще один парадокс – благодаря отличному суммированию голосов в Луганской и Донецкой областях, то есть на территориях, уже более 5 лет страдающих от конфликта между Украиной и Россией.

На самом деле трудно понять, как откровенно пророссийская и украиноненавистническая политическая сила может набрать большинство голосов (в Луганской и Донецкой областях Платформа оказалась лидером с 49% и 43% соответственно) в регионах, опустошенных конфликтом, где идет вовсе не гражданская война, как утверждают Медведчук и Кремль, а нападение, совершенное и спланированное Москвой с помощью доверенных лиц, регулярной армии и украинских сепаратистов. 55,72% голосов получила Оппозиционная платформа в Славянске, городе, который чуть не оказался под контролем московских войск, а затем был отвоеван киевской властью, ценою огромных жертв и потерь. Это регион, который, скорее всего, никогда не освободится от советского наследия, что укоренилось за годы политики русификации, сосуществования и сговора с мафией, тюремной культуры и политико-экономического компромата на каждом уровне. Тарас Кузьо в своем эссе “Война Путина против Украины” отмечал, что знакомство с тюремной субкультурой на Донбассе имеет решающее значение для понимания взаимосвязи между политикой и преступностью в регионе.

На Донбассе менталитет homo sovieticus формировался в течение десятилетий с характерным для тюремной преступности поведением – области Сталинская (Донецк) и Ворошиловградская (Луганск) во времена СССР были регионами с наибольшей концентрацией пенитенциарных учреждений во всем Советском Союзе,  поэтому, несмотря на конфликт с Россией, или, как это ни парадоксально, благодаря конфликту с Москвой, здесь царит хаос, нигилизм и то, что советские ученые называли “законом джунгли”. Лидирующая в Донецке и Луганске партия Медведчука, Бойко и Рабиновича набрала большое количество голосов в восточных и южных областях: в Харькове (26%), Одессе (23%), Запорожье (21%), Николаеве (19%), Херсоне (18%). %), Днепре (15%) и Сумах (12%), и заняла  второе место после партии Зеленского.

Возвращение Серого кардинала в парламент, которого можем найти среди главных героев широко обсуждаемого документального фильма Reaveling Ukraine, созданного Оливером Стоуном и представленного несколько недель назад для просмотра на фестивале Таормина, является тревожным сигналом, который не следует недооценивать, учитывая биографию олигарха и его личную дружбу с Владимиром Путиным.

Медведчук обвинен “Украинской правдой” в том, что он является одним из организаторов жестокого избиения журналистки Татьяны Чорновил на окраине Киева в ночь с 24 на 25 декабря 2013 года. Он вошел в историю как адвокат-«защитник» в советский период поэта-диссидента Василя Стуса. В ходе судебного разбирательства, состоявшегося в 1980 году, в то время еще 26-летний Медведчук проводил служебную защиту Стуса, на судебном заседании Серый кардинал не только заявил, что все преступления, совершенные его клиентом, заслуживают сурового наказания, но обратился к суду с ходатайством, в котором просил, чтобы подсудимый отбыл свой срок, работая на заводе, несмотря на то, что был серьезно болен.

 

Вакарчук – рок-националист. Еще один сюрприз парламентского голосования в воскресенье, которое, между прочим, отмечено самой низкой явкой избирателей – меньше, чем когда бы то ни было (только 49,8% из тех, кто имел право голоса, пришел на избирательные участки) – хороший результат второго аутсайдера украинской политики, рок-певца Святослава Вакарчука.

Партия Голос основана только два месяца назад рок-певцом из львовской группы «Океан Эльзы», который был воистину культовым исполнителем в бывших советских республиках, легко попала в Раду, получив там 20 мест.

Это партия патриотического вдохновения, далекая от «племенного» национализма Свободы, за Голос проголосовали преимущественно в западных регионах (Львов, Ивано-Франковск, Тернополь, Ровно, Волынь), и именно эта политическая сила лишила голосов избирателей   Олега Тягныбока, политическое формирование которого, в этой избирательной гонке объединилось с Правовым сектором, Правительственной инициативой Яроша и Самопомощью – либерально-консервативной партией мэра Львова Андрея Садового. Вакарчук, помимо того, что завоевал симпатии во Львовской области (23%), также укрепил свои позиции в Киеве, где за него проголосовал один из десяти избирателей. В отличие от Зеленского, который никогда не занимался политикой, прежде чем триумфально завоевать место на президентских выборах, Вакарчук уже имел предыдущий политический опыт. В 2007 году он был народным депутатом в рядах Нашей Украины – партии бывшего президента Виктора Ющенко.

Член парламентского комитета по вопросам свободы слова – Вакарчук в начале сентября 2008 года отказался от кресла в Верховной Раде, мотивируя это решение степенью разочарования от понимания этого «мира по Гоббсу» – мира взаимной борьбы, не ставящего себе цель: изменить страну к лучшему.

После Майдана, лидер «Океан Эльзы», много выступал со своей группой в разных уголках мира, за исключением России, усовершенствовал свои политические навыки, приняв участие в международной программе стипендий Yale University в 2015 году. В 2018 году в Стэндфордском университете он прошел исследовательскую программу для приглашенных ученых (visiting scholar).

Европеизм Порошенко потерпел поражение.

Очередная неожиданность, в данном случае удручающая, – 8%, полученные Европейской солидарностью – проевропейской партией бывшего президента Петра Порошенко, который ставит цель: вступление Украины в ЕС и НАТО. Порошенко, потеряв поддержку бывшего премьер-министра Владимира Гройсмана, который выдвинулся на выборы с собственной партией – Украинская стратегия Гройсмана (она набрала лишь 2,2% голосов), получил голоса лишь в 24 избирательных округах и не прорвался ни в одной области на лидирующую позицию. Такие же проценты у Юлии Тимошенко, которая все еще может надеяться на твердый круг избирателей, состоящих преимущественно из пенсионеров и, так называемых, «фетишистов» (аналогичных  тем, кто в Италии никогда не перестал голосовать за Берлускони с 1994 года, несмотря на национальные и международные изменения на политической сцене и «движения рыцарского вальса»).

Хуже всего дела у радикальной партии популиста Ляшко, она не преодолела барьер и у Самопомощи, которая была на 33 месте в 2014 году, сейчас же остановилась на уровне 0,64%. Унизительные проценты, напоминающие код производителя страны-агрессора (0,46%) получены бывшим губернатором Одессы и грузинским экс-президентом Михаилом Саакашвили.

Триумф Зеленского

В определенном смысле, это провозглашение победы Зеленского, который заранее распустил парламент (голосование должно было состояться осенью), с сомнительной конституционной процедурой, однако одобренной Верховным Судом, несмотря на тысячи спорных вопросов, чтобы попасть на «длинную волну» президентских выборов, которые завершились 21 апреля и преподнесли место на Банковой с 73% голосов. Слуга народа – партия, которая в спешке была создана комиком из Кривого Рога, получает 43% голосов и завоевывает все области страны, за исключением Луганской, Донецкой и Львовского. Согласно гибридной избирательной системе, при которой 50% парламентариев выбираются из мажоритарных округов и еще 50% – по пропорциональным закрытым партийным списками, партия Зеленского одерживает победу в 253 избирательных округах и, таким образом, имеет возможность самостоятельно править в парламенте и лишена необходимости создавать коалицию с любыми политическими формированиями. Цель, провозглашенная накануне выборов Русланом Стефанчуком – политическим идеологом Президента, монолитной исполнительной власти, достигнута – сейчас можно управлять Украиной в идеальном одиночестве.

Кроме опасности, что исполнительная власть управляет страной без какой-либо парламентской диалектики, есть и другие угрозы, поскольку теоретически у такой власти все возможности для принятия любого закона, кроме изменений в Конституции, поскольку такие изменения требуют квалифицированного большинства – 330 голосов . Хочу отметить, что такое положение впервые в украинской парламентской истории, до сих пор не возникала подобная ситуация.

Трудно предсказать последствия на утонченном политическом уровне этого возникшего уникального положения; еще совсем не понятно, какими будут приоритеты одноцветной исполнительной власти.

Избрание Зеленского три месяца назад и отличные результаты выборов в минувшее воскресенье фактически являются результатом искусной маркетинговой стратегии и целесообразного использования социальных сетей и телевизионных каналов, близких к Президенту. Тот факт, что Слуга народа получил признание как на Востоке, так и на Западе, среди молодых и пожилых граждан, среди богатых и бедных, в среде проевропейцев и пророссийски настроенных, говорит, что партия Зеленского и сам Зеленский воспринимаются иначе, чем есть в действительности (зеркальная стратегия). Для того, чтобы понять, кем является на самом деле шестой Президент Украины, каков его фактический уровень автономии от олигархической власти, поддержавшей его, в первую очередь от Коломойского, и какой политический курс он изберет для Украины – необходимо посмотреть, как новая исполнительная ветвь власти работает. Некоторые объясняющие сигналы могут поступить уже в последующие дни, с назначением на должность: премьер-министра, министров в ключевых отраслях экономики, внутренних дел, обороны и иностранных дел.

Массимилиано Ди Паскуале

Оригинальный текст по ссылке: “Strade on line